160 
А тим часом мене мучило таке питання: чи правильно я вчинила? Може, краще було піддатися спокусі, послухатись пристрасті і, відмовившись від важких зусиль і боротьби, заснути на квітах, у шовкових тенетах і пробудитись на півдні Франції в розкішній віллі, до я б тепер жила як коханка містера Рочестера, впиваючись його любов'ю, — бо він любив би, так, любив би мене якийсь час. А він мене таки любив — ніхто інший так мене більше не любитиме. Нікого вже так не зачарує моя врода, молодість, принадність, бо ніхто ніколи не вбачатиме в мені цих якостей. Він кохав мене і пишався мною — крім нього, жоден чоловік не матиме до мене таких почуттів. Та куди це мене заносять мої думки, що це я кажу, а головне — почуваю? Що краще, питала я себе, бути рабинею свого господаря і тішитись уявним блаженством десь під Марселем, а потім заливатися сльозами каяття й сорому, чи бути сільською вчителькою, вільною й чесною, в обвіяному гірськими вітрами будиночку в самому серці Англії?
Так, тепер я знаю, що обрала правильний шлях, дотримавшись закону і обов'язку і переборовши спокусу божевільної миті. Цей шлях мені вказав Господь. Я дякую йому за мудру направу!
Дійшовши в своїх вечірніх роздумах такого висновку, я встала, підійшла до дверей і подивилась на призахідне літнє сонце, на тихі лани перед моїм будиночком, що, як і школа, стояв за півмилі від села. Пташки доспівували останні пісні. Було повітря тихе, Роса була бальзамом.
Споглядаючи природу, я вважала себе щасливою й невдовзі дуже здивувалась, помітивши, що плачу. І чого? А через лиху долю, яка одірвала мене від мого господаря, — адже я його більше ніколи не побачу; від страху, що розпач, скорбота й нестримна лють, викликані моєю втечею, зіб'ють його навіки з доброго шляху. Ця
думка змусила мене відвести очі від прегарного вечірнього неба й порожньої Мортонської долини. Я кажу порожньої, бо в цій її частині не було видно жодної будівлі, крім церкви та церковного будинку, напівсхованих за деревами, і, аж у її кінці — даху Вейл-холу, де мешкав багатий містер Олівер з дочкою. Я затулила обличчя руками й прихилилась головою до одвірка, та невдовзі підвела очі, зачувши легенький шурхіт біля загорожі, що відокремлювала мій садочок від луки. Пойнтер містера Ріверса, старий Карло, штовхав хвіртку носом, а на неї спирався, згорнувши руки, сам Сент Джон. Його брови були насуплені, пильний, суворий, майже невдоволений погляд звернений на мене. Я запросила його до господи.
— Ні, мені ніколи, я тільки приніс вам оцей пакунок, що його сестри залишили для вас. Мабуть, тут скринька з фарбами, олівці та папір.
Я підійшла забрати його: цей пакунок був дуже доречний.
Сент Джон, як мені здалося, суворо вдивлявся в моє обличчя, поки я підходила до хвіртки: на ньому, напевне, було ще видно сліди сліз.
— То вам перший робочий день видався важчим, ніж ви сподівались? — спитав він.
— О ні! Навпаки, я думаю, що за якийсь час у мене з моїми ученицями піде все гаразд.
— Може, вам не сподобалось помешкання? Наш будиночок, меблі... правду кажучи, все це дуже вбоге...
— Мій будиночок, — урвала я його, — чистий і сухий. Меблів досить, і вони зручні. Я вдячна за все і зовсім не занепадаю духом, не така вже я дурна й розбещена, аби журитися, що нема килима, канапи чи столового срібла. До того ж п'ять тижнів тому я не мала нічого, я була вигнанка, безпритульна жебрачка, а тепер у мене є друзі, житло, робота. Я зачудована Божим милосердям, великодушністю моїх друзів, ласкою долі. Я не ремствую.
— Але, мабуть, вас пригнічує самотність? Цей будиночок такий темний і порожній.
— Я ще не встигла натішитись спокоєм, а ще менше знудитися в самотині.
— Гаразд. Я сподіваюсь, ви справді всім задоволені, у всякому разі, здоровий глузд мусить підказати вам, що іще зарано піддаватися ваганням і страхові подібно до Лотової дружини. Не знаю, що ви покинули перед тим, як прибилися до нас, та раджу вам твердо опиратися всякій спокусі і не оглядатися назад. Ідіть несхибно вашим новим шляхом — хоча б кілька місяців.
— А я так і наміряюсь чинити, — відказала я. Сент Джон провадив далі:
— Нелегко стримувати свої бажання й перемагати свої природні нахили. Але це можливо — я знаю по собі. Бог дарував нам силу до певної міри керувати нашою власною долею, і коли наше завзяття вимагає діяльності, недосяжної для нас, коли наша воля рветься на закритий для нас шлях, то ми не повинні впадати в розпач, — треба шукати іншої поживи для серця, такої ж щедрої, як і та, що її воно прагне скуштувати, але, може, набагато чистішої, і сміливо торувати для наших поривань хай важчу, але таку саму широку й пряму дорогу, як і та, що її заступила нам доля.
160 
