79 
— Дуже добре, сер.
— Чому у вітальні ви навіть не підійшли до мене?
Це саме могла спитати і я. Та я не зважилася на таке питання.
— Я не хотіла вас турбувати, та й мені здалося, що ви були зайняті, сер.
— Що ви робили, поки мене не було?
— Нічого особливого: як завжди, вчила Адель.
— І стали ще блідіші, ніж доти. Я це помітив, щойно глянув на вас. Що з вами?
— Абсолютно нічого, сер.
— Чи не застудилися ви тої ночі, коли мало не втопили мене?
— Нітрохи.
— Вертайтеся до вітальні. Ви пішли зарано.
— Я стомлена, сер.
Якусь хвилину він дивився на мене.
— І трохи засмучені, — додав він. — Цікаво, чим? Скажіть мені!
— Засмучена? Зовсім ні. Я не засмучена.
— А я кажу, що засмучені. І так засмучені, що досить кількох слів — і ви заплачете. Я не помиляюсь, під вашими віями блищать сльози: он одна вже впала зі щоки на килим. Якби я мав час і не боявся, що якийсь язикуватий слуга побачить нас, я б довідався, в чім річ. Та на цей раз я не буду вас затримувати. Тільки пам'ятайте, що поки в моєму домі гості, я хочу, щоб ви щовечора приходили до вітальні. Це моє бажання, і будьте ласкаві, не знехтуйте ним. А тепер ідіть і пришліть Софі по Адель. На добраніч, моя... — він затнувся, прикусив язика і, круто повернувшися, пішов від мене.
РОЗДІЛ XVIII
Веселим і заразом метушливим став тепер Торнфілд-хол. Як різнилися ці дні від тих трьох перших одноманітних і самотніх місяців, що їх я прожила тут! Неначе все сумне було звідси вигнано, всі моторошні спогади — забуто. Тепер цілий день скрізь буяло життя. Досить було піти коридором, колись таким тихим, або заглянути до парадних покоїв, раніше безлюдних, — і неодмінно десь зустрінеш гарненьку покоївку або чепуруна камердинера. І в кухні, і в буфетній, і в челядні, і в холі — скрізь панувало пожвавлення. А в парадних покоях бувало пусто й тихо тільки тоді, коли блакитне небо й чудесна сонячна година кликали гостей у сад. Якщо ж погода псувалася й на кілька днів припускав дощ, це нікого не засмучувало. Хіба не можна було знайти жваву й веселу розвагу під дахом, коли вже не було як вийти надвір? Одного вечора товариство надумало змінити програму, і я здивувалася: що то вони робитимуть? Всі говорили про шаради, а я, невігласка, не розуміла цього слова. Покликали слуг, і ті порозсували в їдальні столи, попереставляли свічки й перед аркою півколом поставили стільці. Поки містер
Рочестер та інші чоловіки були зайняті в їдальні, дами бігали нагору та вниз сходами й раз у раз дзвонили своїм покоївкам. Покликали місіс Фейрфакс, щоб вона сказала, скільки знайдеться в домі шалей, одягу, завіс тощо. Із шаф на третьому поверсі покоївки почали оберемками носити парчеві сукні, атласні камзоли, чорні шовкові плащі, мереживні жабо. Все вибране з цього одягу віднесли до вітальні. Тим часом містер Рочестер, запросивши до себе дам, добирав собі групу.
— Міс Інґрем, безперечно, буде зі мною, — сказав він. Потім назвав обох міс Ештон і місіс Дент. Глянув і на мене. Я була якраз недалеко, бо застібала місіс Дент браслет.
— Будете грати? — запитав він. Я похитала головою. Він не наполягав, — я дуже боялася, що він вчинить навпаки, — і дав мені спокійно вернутися на місце. Містер Рочестер та його гурт сховалися за завісою. Інші, на чолі з полковником Ден-том, посідали на стільцях перед аркою. Один джентльмен, містер Ештон, помітивши мене, хотів запросити до свого гуртка. Та леді Інґрем заперечила проти цього.
— О ні, — почула я її голос. — Вона занадто тупа для такої гри.
Незабаром задзеленчав дзвоник, і завіса поповзла вгору. За аркою, закутана в біле покривало, височіла опасиста постать сера Джона Ліна, якого містер Рочестер теж узяв до своєї групи. Перед ним на столі лежала велика розгорнута книга, поруч стояла Емі Ештон, убрана в плащ містера Рочестера, з книжкою в руках. Хтось невидимий весело теленькав у дзвіночок. Потім вибігла Адель (вона домоглася, щоб її взяли до групи її опікуна) і з кошика на руці розсипала по підлозі квіти. Аж тоді вийшла велична міс Інґрем, уся в білому, з довгим серпанком і трояндовим вінком на голові. Перед нею виступав містер Рочестер. Підійшовши до столу, вони обоє повклякали, а місіс Дент і Луїза Ештон у білих убраннях стали за ними. В німій сцені, яку розіграли далі, не важко було пізнати церемонію шлюбу. Коли вона скінчилася, полковник Дент, порадившись якихось дві хвилини зі своєю групою, вигукнув: — Брайд! Містер Рочестер вклонився, і завіса впала.
79 
