Последние отзывы

  25  

"Ей… дєвушка… Дєвушка!"

Я відкрила око – той самий кримінальний гопник. Із такими краще не говорити. І заплющила око, але він не відчепився:

"Дєвушка! Вас там спрашиває один мущіна. В тому вагоні. Нє, ну в натурє. Мужик питав. Може, твій якись знакомий? Він тебе на пероні побачив. Сходи – чо тобі?"

Ну і зараза ж!

Я встала з лавки, злюща, готова порвати на шматки всякого мужика, і цього гопника заодно. У вагоні вже світилася лампа, ледь-ледь, тупо так світилася, й електричку хитало – ого, а я проспала ніяк не менше години.

І не помітила, ще б два дні спати, не прокидаючись!

А треба кудись пертися… Я боялася дверей у тамбур, боялася з’єднань між вагонами, але нічого, все пройшло нормально, в сусідньому вагоні сидів якийсь інтелігентного вигляду старенький, в піджачку клітчастому, з сивим волоссям і в окулярах.

Біля нього лежала розгорнута книжка. В книжці – закладка, а на закладці написано: "Демони-ануннаки Інанну хапають: "Хто із тих, що спускалися до підземного світу, повертались зі світу підземного?" Шумерськими, звичайно.

Я застогнала, мовчки, в думках, і кинулася звідти геть, і в тамбурі, звичайно… звичайно… ясно, що він там стояв.

Він сказав мені:

"Плати!"

Я спитала, чи підійде конспект, але він не відповів, а взяв мене за руки – ух, якими холодними і дубовими пальцями! – і взявся стягувати з мене срібні персні, мої тоненькі перстеники з камінчиками, стягнув і штовхнув мене назад, у вагон, тільки ж, звичайно, ніякого вагона там більше не було.

Шепетівка-Здолбунів. П’ята брама

"Наташка! А куди ти мене ведеш?"

"Проснулась?"

"Ні, ти що – серйозно ведеш мене це саме… де мертві?"

"А ти думала – це все ігрушечкі? Всьо сєрьйозно, падруга. Осторожно – як бач, шо воно летить, то обійди!"

"Воно", котре летіло, було якоюсь чи то сірою прозорою хусткою, чи то шарфом довгим, спочатку я навіть думала, що це такі великі шматки павутиння, але "воно" було міцніше за павутиння. У цьому місті "його" літало багато – якийсь невідчутний вітер носив прозорі сірі шматки, і Наташка сказала, що треба від них ухилятися, бо такі правила в цьому місці.

Я, щоправда, одне зловила – і мені одразу стало так сумно-сумно, і будинки кругом мене засвітилися вогнями, заблищали зорі на небі, і якась мелодія, і пахощі матіоли, і я відчула, що нещасно закохана, юна і щаслива до сліз.

А потім усе зникло – знову ці порожні будинки, які не можна чіпати, бо хоч і мають вигляд кам’яних, а як торкнеш, наприклад, двері, щоб відкрити і зайти, то будинок одразу розсиплеться в пісок – і "будеш збирати його по піщинці, поки не стане, як новенький", – пообіцяла Наташка.

"Ух, – сказала я, коли павутинчаста хустка відлетіла, – що це таке?"

І витерла сльози.

"Це поезія, – пояснила Наташка. – Це тіпа стіхі. Ну, каторі були забуті. Осторожно – кажу тобі, тут є всякі, є такі мєрзкі, що будеш від них ригати".

Ми йшли різними вулицями, повертаючи праворуч і тільки праворуч. Переходили дороги, ніде не було людей, не було автомобілів, ніякого руху. Іноді над нами висіли тролейбусні дроти, а частіше – ні, бо ми проминали безліч дуже старих кварталів, де стояли дивні такі ліхтарі, явно не електричні, а одного разу виблукали на якийсь провулок із косими будинками під соломою, весь у калюжах, посипаний сміттям.

Зараз якраз ішли по бруківці, а навколо стояли якісь триповерхові будиночки, не один біля одного, як я звикла бачити по старих містах Європи, а із проміжками між ними, відгородженими стінками в зріст людини. Я спитала Наташку:

"Там дворики? Щоб діти гралися?"

"Там туалєти. Ну і смердить там, добре, шо не чуть".

На розі цієї вулиці був колодязь, із відром на цямрині. Я нахилилася побачити воду, але води не було – сухий.

Одразу за поворотом пішла якась трохи знайома вуличка, десь я її бачила, з такими дуже ошатними будиночками з темної цегли, з білими вікнами і великими залізними гаками під самим дахом.

"Це Амстердам?" – спитала Наташку, але вона не знала, сказала мені, що ніде не бувала "кромє Львова да ще свого родного городка Рафаловкі, де наші з мамашкою корні".

Я згадала Амстердам – ми багато поїздили з Олегом автостопом по Європі того літа, коли закінчили бакалавра і поступили в магістратуру в Могилянку, ми були і в Амстердамі, й у Франції, Німеччину всю об’їздили від Кельна до Франкфурта-на-Майні, і в Австрії були, і в Угорщині.

  25