З роботи мені на мобілку дзвонили, бо я маю мобілку і я роботу маю, бо я як людина маю вигляд, як людина ходжу і балакаю з людьми – як Кирило Мефодієвич, лікар.
Марина Чех: студентка;
"У чужому місті, як у чужому тілі", – подумала студентка Марина, хоча їй хотілося думати не про чуже місто, а про того хлопця, з квартири якого оце щойно вибігла, розтріпана і зла.
Квартира хлопця – хтозна-де, на якійсь далекій околиці, принаймні Марина раніше ніколи в цьому районі не бувала.
Марина взагалі мало де в Києві бувала.
Марина тут живе всього два місяці.
І їй тут погано.
"І просто ж сиділи… – подумала ще… – Ну навіть нічого не пили…"
Тобто пили чай. А він жалівся на свою депресію, оцю постійну осінню хандру, що нападає на людей, але він був хлопець нетерплячий, егоїстичний, тому казав "депресія". І ще багато чого казав, ну як люблять хлопці дівчатам жалітися. Казав: "Така запара, і всі мене кинули, жодного друга не лишилося, я навіть пива не пив уже два місяці, бо тупо нема з ким". Так казав, а вона слухала і кивала головою – так, як дівчата подібні речі слухають.
Ясно, що він перебільшував, хотів, щоб їй шкода стало, а вона розуміла, що він хоче, і шкодувала, але не настільки щиро, як йому хотілося б.
Тут Марина плюнула собі під ноги від злості і підфутболила каштан носком туфельки.
Осінь це.
Київ.
Хворі, руді каштанові дерева. Блискучі, лаковані каштани на асфальті – хочеться назбирати їх собі цілу торбу, тільки що з ними робити вдома?
Марина глибоко вдихнула холодне повітря.
Дурень!
Поїхала до нього, бо конспектів обіцяв цілу купу, бо він уже другий рік у магістратурі, в Києво-Могиляській академії, він і те знає і се знає, і ще в нього з інтернету повно інформації нарито, на флешку скине, казав. Поїхала, а що?
Марина просунула руку, протислася пальцями в рукав куртки і обсмикала порвану блузку.
Сиділи, чай пили.
Сиділи як люди.
І тут, раптом – в очі їй втупився, як сам не свій, зблід, змертвів, повітря так вдихає, як тоне, з-за столу встав – чашка дзенькнула, тенькнула, впала. До Марини ступив, як сновида, як обморочений, Марину – хап!
Вона ще один каштан підфутболила, полетів ой-йо як далеко, подивилася праворуч-ліворуч і зрозуміла, що пішла не туди і заблукала.
Район цей називався Воскресенка. Хрущовки-хрущовки… Дерева. Трамвай їде. Квадратний, як коробка, кутастий. Скрипить колесами… Ай-яй-яй… Де вони їх такі старі беруть, ті трамваї? Як ті трамваї їздять, не розваляться?
Заблудилася…
Вони тоді йшли – з цим хлопом, він її вів до себе – трамваїв не було.
Вони йшли – були великі супермаркети.
Вони від маршрутки йшли.
Добре, що там, у нього, хоч не роззувалася!
Як тепер вибратися з цієї, як там її?
Воскресенки.
Лівий берег. Київ.
Біля ларьочка стояв алкоголік і нюхав пластиковий стаканчик. За ларьочком починалося чи то трамвайне депо чи то що таке – трамваї стояли порожні. Такі кутасті, старі, квадратні, фарбовані в жовте і червоне, обмальовані негарними графіті.
Депо.
Кудись же вони звідси їдуть. Може, до метро?
"Вибачте, – звернулася до бомжа, що рився в смітнику, – ви не скажете…"
"Інанно! – перебив її бомж, обернувшись. – А ти що тут робиш?"
Марина подумала нерозбірливе і зле слово.
"Енкі! – сказала, бо це був її добрий знайомий, бродячий древній шумерський бог Енкі. – Я ж просила сто разів – ніякої "Інанни" на вулиці!"
Енкі був розумний дід, добрий дід, тільки трохи… ну як то – шумерський бог. Марининого хлопця він, наприклад, називав Гільгамешом. Спробуй вимови!
Артура називав Енкіду.
Заскрипіло, загриміло – трамвай із депо поліз.
"Ага, – сказав Енкі, – то це чемна дівчина Марина Чех гуляють Києвом? Чемна дівчина плакала, і в неї розмазана помада?"
"І що?"
"Витрись".
Хустинки в нього чистенькі. Він узагалі не бомж, він – шумерський бог.
"Що вчора робила?" – спитав Енкі, аби що спитати, бо трамвай хитало дуже, і Марина вже сильно поблідла, її захитує в транспорті, дуже незручно – до батьків їздити треба аж 300 з гаком кілометрів маршруткою. Зі Львова ближче було. Але Львів закінчився бакалавром, а магістерський диплом їй потрібен був київський. Так казала. А може, просто через те, що її хлопець пішов сюди – то і вона за ним.
"Були в Артура", – відповіла Марина, аби відповісти – її вже починало нудити.