ФАНТАСТИКА

ДЕТЕКТИВЫ И БОЕВИКИ

ПРОЗА

ЛЮБОВНЫЕ РОМАНЫ

ПРИКЛЮЧЕНИЯ

ДЕТСКИЕ КНИГИ

ПОЭЗИЯ, ДРАМАТУРГИЯ

НАУКА, ОБРАЗОВАНИЕ

ДОКУМЕНТАЛЬНОЕ

СПРАВОЧНИКИ

ЮМОР

ДОМ, СЕМЬЯ

РЕЛИГИЯ

ДЕЛОВАЯ ЛИТЕРАТУРА

Последние отзывы

Невеста по завещанию

Бред сивой кобылы. Я поначалу не поняла, что за храмы, жрецы, странные пояснения про одежду, намеки на средневековье... >>>>>

Лик огня

Бредовый бред. С каждым разом серия всё тухлее. -5 >>>>>

Угрозы любви

Ггероиня настолько тупая, иногда даже складывается впечатление, что она просто умственно отсталая Особенно,... >>>>>

В сетях соблазна

Симпатичный роман. Очередная сказка о Золушке >>>>>

Невеста по завещанию

Очень понравилось, адекватные герои читается легко приятный юмор и диалоги героев без приторности >>>>>




  31  

Через пару днів я з тим оператором уперше кохалась. І востаннє – з оператором.

Він тоді дуже хотів, щоб Юля ніколи про це не дізналась, а я їй одразу подзвонила і розказала. Ми тоді добру годину балакали по телефону про всякі такі речі, вона мені про себе розказувала, нарешті – як їй було вперше, а на другий день, після уроків, ще довше цю тему розбирали…

Потім, у школі, був ще тільки той… як його звали? Діма? Влад? Ні, Влад – це вже як ми практику відробляли, ту, що перед першим курсом, коли вже поступили. Ми тоді вікна фарбували в коридорчику, яким іти до філологічного факультету. Там такі високі вікна. З цим Владом, утрьох. Він мені потім клявся, що, як почнемо вчитися, щодня мене зустрічатиме після пар – прямо поселиться на моєму факультеті. Ага! Вже! Я ще шукала його, бігала їхній розклад дивитися, на клумбі сиділа перед універом, під пам’ятником Франку – приглядалася до студентів, які на пари і з пар валили… Як дурна якась!

От Юля ніколи ні за що таке не переживала – ні за яких хлопців.

До університету ми ж тоді з нею не разом поступали. Бо вона чесно здавала екзамени, а я я – по олімпіаді. Хоча – навряд чи чесно, щось я сумніваюся, що чесно. Не дарма ж її мати ганяла під деканатом, прикриваючись хусткою! Не дарма вони моталися до Львова разів п’ять ще до того, як повезли документи. Ну і що?

З тою думкою я опинилася знову в темряві, на дошці, з ряденця крапало, волосся мокре було… Як тут страшно…

Бульки летіли, я йшла, настрій зовсім зіпсувався, хоч би необережно не хапнути ту годину, де мені страшно болить живіт від місячних, або ту, коли я в мережі познайомилась із чувачком зі Львова, зі смішним іменем Артур. Краще б я перед тим ноги-руки собі поламала, і до клавіш не торкалась,

Ухиляючись від бульбашок, хитаючись на дошці, боючись ступити з неї на землю, бо ну його – з Наташкою сваритися ще, я таки не вбереглась і хапнула бульку, переливчасту і золотисту, але було в ній зовсім не приємне.

Я опинилася в горах, унизу шумів стрімкий потік.

Мене привели туди із зав’язаними очима. До того – везли машиною. Назад – очей уже не зав’язували, але я, втомлена і перелякана, заснула, нічого не бачила. Так що й не згадаю, де то було. Хіба хтось із богів помре, тоді прийду сама, як повноправна богиня… Тоді знатиму хоч, де це. Тільки щось вони не збираються помирати.

Мені тоді було дванадцять років.

Того літа поїхала в табір, у Карпати. Півкласу їхало. Навіть дві наші вчительки. Ну і мене батьки послали.

І добре мені було так, що страх. Повний набір відповідної романтики – смерічки, гуцули, гори, тумани, овечки, "а отам іще лежить сніг!", замки здалеку і цілюща вода з джерела. Потім іще багато років сідали і згадували, як траплялось, що не приходила яка-небуть вчителька на свій урок. Як було класно!

Ненавиділа ті розмови!

Бо моє "класно" закінчилось отоді, серед ночі, як мене збудили і сказали йти. Зі мною ще спали п’ятеро дівчат на залізних ліжечках у тій кімнаті, схожій на лікарняну палату. Жодна і не поворухнулася. Весь корпус табору наче вимер, ніхто не чув, як ми пішли. Не почув, і як повернулися.

Їх було шість. Закутані в якісь мішки. Не розбереш віку, не розбереш статі. Вони шептали мені здушеними голосами, щоб ішла за ними, щоб не боялася, що так треба. Я так боялася, що аж трохи впісялась. І не кричала, з переляку. Зав’язали мені очі, посадили в автомобіль. І поїхали. Автомобіль був – поганий бобік, я підскакувала і клацала зубами на всіх вибоїнах, а дорога була дуже поганою.

Коли нарешті зняли пов’язку – я гірко плакала і не могла зупинитися. Було темно. Місяць, гори, внизу шуміла вода. Там, куди вони мене привели, вже горів вогонь, поруч лежали ножі, в’язка очерету і купа мокрої глини.

Люди, що нас чекали, побалакали з тими, які мене привезли, і спустилися кудись униз. Розмовляли всі вони дуже тихо, часто вставляли невідомі слова. Я не могла зрозуміти, про що говорили. Ті, що прийшли, розв’язали очерет і з глини стали щось ліпити. Тепер я побачила, що то були п’ять старих чоловіків, дуже старих, древніх, і одна жінка, теж сива.

Один із них, у якого під плащем із мішковини був спортивний костюм, сів біля мене і взявся питати, як мене звати, як звати батьків, де я живу, де вчуся, які предмети в школі люблю, з ким сиджу за партою – таке різне, що він і без мене знав. Сказав, що вони тут усі хороші, ніхто не образить мене, щоб я не боялася, назвав імена, тикаючи пальцем: це Енліль, це Шамаш, це Нінурта, це Ану, це Ерешкігаль, а сам він – Енкі. Без усякої надії, що я ті імена запам’ятаю.

  31