"А що це за вулиця?" – уточнив, бо хто його зна, де я спустився з тої Замкової гори, де ми з отою інфантильною дівчинкою пили пиво, і я їй щось дурне казав, здається.
"Вітовського".
"Яка?"
"Вітовського, – повторив дід, – а отамо Сахарова…"
"Це що – Львів?"
"Та Львів. Ото Цитадель, а там – кагебе. Впізнав?"
Я то впізнав, але, може, мені хто пояснить, як цілком нормальний, майже тверезий студент магістратури може заснути на Замковій горі в Києві, а прокинутись на Цитаделі у Львові?
Якщо, звичайно, це справді Львів і дід мені не бреше.
Я перейшов дорогу і пішов попід стіною кагебе. Стіна могутня, і сумніви мої геть розвіялись: тільки у Львівського кагебе такі стіни і таке якесь воно – створене навівати страх. Коли тут і в ясний день ідеш, то якось не по собі, а коли вночі – то зовсім капець.
Раз у житті бачив тут якийсь рух – брама відкрита, світиться, і люди. То було, коли до Львова приїжджав Іоанн-Павло Другий, а то завше тихо, мертво. Навіть ніяка травина з бруківки не стирчить.
Я ще якийсь був трохи причмелений, чи то від сну, чи то від пива – класно, подумав, знач не треба мучитись вибором, зараз піду додому спати, а раненько завтра – до Артура на похорон.
До речі, про похорон – може, це мене та інфантильна дівчинка так? Добула якихось знайомих – завезіть оцього до Львова, йому треба на похорон, а вони і вивалили мене десь, щоб відлежався, як привезли…
Треба буде їй подзвонити, чи що?
Трамваї, напевне, перестали вже ходити… тре було спуститись із тої Цитаделі в інший бік, до музею народного мистецтва, чи якось так той музей називається, мене туди одна дуже настирлива дівка тягала – ах, картини Труша, ти мусиш побачити картини Труша! Хотіла мене "долучити до мистецтва", але ну її, разом із Трушем.
Хто, до речі, такий, той Труш?
Видно, малював щось, якщо картини є…
Та ну його.
Отже, трамваї не ходять… Як же мені додому?
І тут зі старого депо, воно там, на розі, за кагебем, виїхав старий трамвай.
Я трохи ошаліло на нього подивився, бо депо те давно зачинене, і трамваїв там не держать. А тут виїхала така поторча – як воно на рейках тримається? Як воно взагалі купи тримається? Все деренчить і труситься, от-от розсиплеться, такі тільки на старих листівках, що туристи купують, можна побачити. Оце-то да!
Я аж підійшов роздивитись його ближче, і трамвай, заскреготавши так, що, думаю – зараз йому і кінець, загальмував біля мене і відкрив двері.
Я спочатку подумав – ой, ні.
А потім зайшов і сів.
Ну коли ще випаде нагода таким мотлохом проїхатись?
Хоч зупинку-дві проїду, ближче до центру, може, там ще яка маршрутка ходить…
Трамвай дуже деренчав і розхитувався, щось там у нього під черевом натужно вищало і постукувало, скла у вікнах не було.
На площі Івана Франка раптом повернув на якусь вуличку і поїхав далі. Куди він везе? Десь на кінцеву четвертого, чи що? І не зупиняється, пре, як дурний.
Якраз як я став уже панікувати, трамвай почав гальмувати – так само тяжко і скрипучо, як минулого разу, і, нарешті, спинився, двері відчинились. Там якийсь пам’ятник стояв чуваку в капелюсі і з парасолем, я тільки що хотів вискочити, аж тут пам’ятник заворушився, обтрусив із себе якихось пташок, що на ньому сиділи і зайшов до трамваю.
"Вітаю", – сказав мені пам'ятник залізним голосом, усідаючись навпроти і усміхаючись залізним обличчям.
Трамвай ізнову поїхав, у вікна без скла дуло холодним вітром.
"Вітаю, – сказав я пам’ятнику. – А ти хто?"
"Іван Труш. Художник, – увічливо зняв капелюха пам’ятник. – А як ваше ім'я?"
"Олег. Студент".
"Дуже приємно".
"А ви той самий Труш, що картини в музеї – "Лісова пожежа", чи щось таке?"
"Захід сонця у лісі?"
"І що ви тут робите?"
"Їду трамваєм".
"Куди?"
"До кав'ярні".
Да – подумав я, їде пам’ятник пити пиво і ще й дивиться на мене, нібито я ненормальний, а він – цілком природне явище. В нас пам’ятники постійно п’ють пиво ночами.
Тимчасом трамвай розвернувся і пер якимись вулицями, де ніколи в житті не було рейок.
"Тут же немає рейок", – сказав я Трушу.
"То не біда. Колись були. Наш трамвай їздить усюди, де є або колись були рейки. Хіба ви не знали?"
Ага, я ж тут щоночі з пам’ятниками катаюся, стид мені того не знати, правда?
"А куди він нас везе?"
"Вас – не знаю. А мені на Площі Ринок виходити", – він на мене уважно подивився, примруживши очі, аж мені захотілося спитати, чи він недобачає, але спитав інше: