30 
— І хто ж його, хитруна старого, знав... Тьху!— Бобешко сплюнув, лайнувся, і хлопці побачили, як бригадир, а за ним і шофер вилізли з кущів і пригинці подалися геть. То було досить кумедне видовище, бо бригадир був товстий, а шофер високий і обом пригинатися було незручно.
Лише тепер хлопці спостерегли, що далеченько, аж за п'ятою від діда хатою, так, щоб не видно було з дідового двору, стояв на узбіччі бригадирський "бобик".
Хлопці захихикали. Дива! Дорослі дядьки, мов школярі, підглядали й підслуховували з-за кущів. І тепер тікали, озираючись, щоб їх ніхто не побачив.
— Ну так що? Що скажете? — враз посерйознішав Сашко Циган.
— Га?— і собі спитав Журавель.
— Нема питань,— сказав Марусик.
— Якраз питання є!— з притиском сказав Сашко Циган. — Іменно! Я ж і кажу!— підхопив Марусик. Журавель промовчав.
— Ти чого мовчиш?— накинувся на нього Сашко Циган.— Може, ти розумієш, що тут робиться? Що то за секрет у діда Коцюби... Івана Івановича? Що так збентежило бригадира Бобешка? Чого це новий голова такий люб'язний з дідом? І що то за один — Сергій Петрович? Третій день уже товчеться в діда і, схоже, не збирається звідси забиратися. Турист! Якщо ти розумієш, то поясни нам. Га? Ти ж у пас, здається, найкмітливіший.
— Нічого я не можу пояснити,— підняв і опустив плече Журавель.— Знаю тільки, що новий голова мені чогось подобається. Той, Махайлович, не усміхався ніколи, завжди тільки кричав і лаявся, а цей усміхається!
— Точно,— кивнув Марусик.
— Ну, це ще нічого не означає,— примружив одне око Сашко Циган.— Може усміхатися-усміхатися, а потім я-ак дасть! Поживемо-побачимо...
Хлопці покрутилися ще трохи у Липках, потинялися по безлюдних дворах і пішли до себе на Бамбури. У Липках нічого цікавого вже не відбувалося, дід порався на пасіці, а гратися сьогодні не було настрою.
По дорозі назустріч їм їхав колгоспний грузовик. З кузова стирчали дошки, на яких сидів отой Вася, який цілувався з комсомолкою Клавою у липовому гаю. А в кабіні поряд з шофером сиділа усміхнена Тайфун Маруся.
Грузовик уже минув хлопців і раптом спинився. Хряснули, відчиняючись, дверцята, і почувся дзвінкий голос Тайфун Марусі:
— Гей, хлопці!
Вони обернулися. Дівчина махнула їм рукою. Вони підбігли.
— Ви куди? У справі якійсь чи просто так?
— А що?— басом спитав Сашко Циган.
Марусикові й Журавлю від розгубленості одібрало мову.
— Так якщо... то, може б, допомогли? Га? У нас перебої з кадрами...
Усі троє враз почервоніли.
Та що вона питає?!
Та якби вони навіть були дуже-дуже зайняті будь-якими найважливішими справами — вони б усе кинули й пішли за нею на край світу. Хіба вона не знає?! Хіба вона не бачить?!
— А що, можна...— наче вагаючись, знову-таки басом сказав Сашко Циган.
— Можна,— не своїм голосом підтвердив Журавель.
— Нема питань,— півником прокукурікав Марусик (він теж дуже хотів сказати басом, але голос у нього зірвався).
— Ну то лізьте швиденько!— розцвіла усмішкою Тайфун Маруся.
Добре Журавлю! З його "циркулями" він за якусь мить був уже в кузові.
Сашкові Цигану довелося разів кілька підстрибнути, поки, вхопившися за борт, видряпався нарешті й він нагору.
А Марусик безпомічно підскакував біля колеса і не міг, бідолаха, ніяк ухопитися за борт.
Шофер не бачив цього і вже натиснув на газ.
Якби Журавель у цю мить не перехилився й не подав Марусикові руку, той лишився б на дорозі.
Проминувши подвір'я діда Коцюби, грузовик під'їхав до липового гаю і спинився.
Тайфун Маруся перша вискочила з машини:
— Приїхали!
Хлопці зістрибнули на землю. Причому Марусик не втримався на ногах і впав, заривши носом у пісок. Ще мить, і він би заплакав. Але Тайфун Маруся не усміхнулася навіть, удала, ніби нічого не бачить. Він із вдячністю глянув на неї. От дівчина! Ну як її не любити після цього!
Вася удвох з рудовусим шофером дядьком Миколою вже скидали на землю довгі дошки, і вони тріскали, як постріли.
— Що це буде?— спитав Сашко Циган.
— Секрет!— лукаво усміхнулася й приклала палець до губів Тайфун Маруся.— Нікому-нікому!
— Ні! Серйозно,— сказав Журавель.
— А я серйозно,— відповіла Тайфун Маруся.— В селі поки що ніхто не повинен знати. Так просив голова. Ну, крім тих, звичайно, хто це робитиме. І я сподіваюсь, що ви... Я вас дуже, хлопці, прошу! Потерпіть хоч до завтра, добре?
30 
