Последние отзывы

  78  

— Віддай, — спокійно сказав Гаррі.

— Цікаво, що ж тут Поттер нашкрябав? — мовив Мелфой. Він явно не помітив напису на обкладинці і вирішив, що то щоденник самого Гаррі. Запала тиша. Джіні перелякано поглядала то на щоденника, то на Гаррі.

— Мелфою, віддай! — суворо звелів Персі.

— Спочатку погортаємо, — глузливо сказав Мелфой, розмахуючи щоденником перед носом Гаррі.

— Як староста гуртожитку… — заговорив був Персі, але Гаррі урвався терпець. Він витяг чарівну паличку й гукнув:

— Експеліармус! — і подібно до того, як Снейп роззброїв Локарта, щоденник вилетів Мелфоєві з рук. Рон, радісно усміхаючись, його зловив.

— Гаррі! — голосно вигукнув Персі. — Жодної магії в коридорах! Знай, я буду змушений про це доповісти!

Але Гаррі не зважав. Він переміг Мелфоя, а це важило більше, ніж утрата Ґрифіндором п’яти очок. Мелфой був розлючений.

Коли Джіні проходила повз нього, він в’їдливо гукнув їй услід:

— Не думаю, що Поттер закайфував від твого валентинчика!

Затуливши лице руками, Джіні заскочила в клас. Розгніваний Рон теж ухопився за свою паличку але Гаррі вчасно його зупинив. Ще не вистачало, щоб Рон цілий урок замовлянь блював слимаками.

Тільки перед класом професора Флитвіка Гаррі помітив одну дивну особливість щоденника. Усі інші його підручники були заляпані червоним чорнилом, а от щоденник Редла виявився абсолютно чистим. Гаррі хотів показати це Ронові, але Рон знову мав проблеми зі своєю паличкою: з її кінця вилізали великі пурпурові бульки, тож тепер його більше нічого не цікавило.

* * *

Того вечора Гаррі пішов до спальні раніше за всіх: почасти тому, що не мав бажання у сотий раз вислуховувати «музицного ваєнтинцика» у виконанні Фреда і Джорджа, а почасти тому, що хотів ще раз переглянути Редлів щоденник.

Гаррі сів на ліжко й почав гортати сторінки. На жодній з них не було й сліду червоного чорнила. Далі дістав із шафки біля ліжка новий каламар, вмокнув перо і ляпнув чорнилом на першу сторінку. Чорнило якусь секунду виблискувало на папері, а тоді зникло, немов його хтось усмоктав у сторінку. Гаррі схвильовано знову занурив перо в каламар і написав: «Мене звати Гаррі Поттер».

Слова на мить засвітилися і знову безслідно зникли. І тут нарешті щось сталося. На сторінці з’явилися слова, виведеш тим самим чорнилом:

«Привіт, Гаррі Поттере! Мене звати Том Редл. Як ти знайшов мій щоденник?»

Ці слова також випарувалися, але Гаррі відразу нашкрябав відповідь:

«Хтось намагався викинути його в унітаз».

Він нетерпляче чекав Редлової відповіді.

«На щастя, я робив свої записи не чорнилом, а трохи надійнішим засобом. Я знав, що знайдуться такі, хто не захоче, щоб цей щоденник прочитали».

«Що ти маєш на увазі?» — накарлякав Гаррі, лишаючи від хвилювання чорнильні плями на сторінці.

«Те, що в цьому щоденнику містяться спогади про жахливі речі. Речі, що їх намагалися приховати. Спогади про те, що сталося в Гоґвортській школі чарів і чаклунства».

«Це саме там, де я знаходжуся, — швидко написав Гаррі. — У Гоґвортсі знову творяться жахливі речі. Чи ти знаєш що–небудь про Таємну кімнату?»

Гарріне серце мало не вискакувало. Редлова відповідь не забарилася, а його почерк став неохайнішим, ніби він поспішав викласти все, що знає:

«Звичайно, мені відомо про Таємну кімнату. Коли я вчився, нам казали, що це леґенда, що такої кімнати не існує. Але то була брехня. Як я вчився в п’ятому класі, кімнату відчинили — потвора напала на кількох учнів і вбила одну дівчину. Я піймав того, хто відчинив кімнату, і його вигнали. Але директор школи, професор Діпіт, дуже соромився, що таке могло статися в Гоґвортсі, і заборонив мені казати правду. Вони вигадали історію, ніби дівчина загинула від нещасного випадку. А мене нагородили гарним, блискучим призом з викарбуваним моїм ім’ям і попередили, щоб я тримав язик за зубами. Але я знав, що все може повторитися. Потвора залишалася живою, а той, хто міг її випустити, і далі був на свободі».

Гаррі так поспішав писати, що мало не перекинув каламар:

«Це знову повторюється. Було вже три напади. Невідомо, хто за цим стоїть… А хто це зробив минулого разу?»

«Якщо хочеш, я можу тобі показати, — з’явилася Редлова відповідь. — Не мусиш, вірити мені на слово. Я можу впустити тебе у свої спогади про ту ніч, коли я його піймав».

  78