Побілілі пальці Мелфоя почали стискатися й розтискатися.
— Доведи! — просичав той.
— Звичайно, цього вже ніхто не може зробити! — сказав Дамблдор, усміхаючись Гаррі. — Надто тепер, коли Редл уже щез зі щоденника. Проте я раджу тобі, Луціусе, не роздавати більше нікому старих шкільних речей Волдеморта. Якщо котрась із них знову потрапить у невинні руки, я не сумніваюся, що Артур Візлі з’ясує, хто саме їх давав.
Луціус Мелфой на мить завмер, і Гаррі виразно побачив, як смикнулася його права рука, ніби він намірявся вихопити чарівну паличку.
Натомість Мелфой повернувся до свого ельфа–домовика:
— Ходімо, Добі!
Він рвучко відчинив двері, а коли ельф підбіг до нього, Мелфой копнув його ногою. Добі заверещав від болю, його стогони й зойки в коридорі не вщухали.
І тут Гаррі сяйнула одна ідея.
— Пане професоре, — швидко промовив він, — чи не міг би я віддати цього щоденника містерові Мелфою, якщо дозволите?
— Звичайно, Гаррі, — спокійно відповів Дамблдор. — Тільки швиденько. Не забувай про бенкет.
Гаррі схопив щоденник і вискочив з кабінету. Він чув, як десь за поворотом зойкає бідолашний Добі. Мерщій, не знаючи, чи спрацює його план, Гаррі скинув один черевик, стягнув з ноги мокру, вкриту слизом шкарпетку, запхав у неї щоденника і побіг темним коридором.
Наздогнав їх угорі на сходах.
— Містере Мелфою, — засапано сказав він, — я щось для вас маю.
І він подав Луціусу Мелфою брудну шкарпетку.
— Що це за?..
Мелфой зірвав шкарпетку зі щоденника, пожбурив її, і розлючено перевів погляд на Гаррі:
— Ти колись закінчиш так само, як твої батьки, — сказав він неголосно. — Ті придурки теж завжди лізли не в свої справи.
Він повернувся, щоб іти далі:
— Пішли, Добі. Я кому сказав — пішли!
Але Добі не рухався. Він тримав у руках бридку, липку шкарпетку і дивився на неї, як на найкоштовніший скарб.
— Господар дав Добі шкарпетку, — здивовано вимовив ельф. — Господар дав її Добі.
— Що таке? — гаркнув містер Мелфой. — Що ти верзеш?
— Добі отримав шкарпетку! — не вірив своєму щастю домовик. — Господар викинув, Добі зловив і тепер… Добі вільний!
Луціус Мелфой застигло дивився на Добі. Тоді кинувся до Гаррі.
— Хлопче, я через тебе втратив слугу! Але Добі крикнув:
— Ні, ви не зашкодите Гаррі Поттерові!
Щось гучно ляснуло, і містера Мелфоя відкинуло назад. Він покотився сходами додолу, перелітаючи по три сходинки зразу, і гепнувся десь там унизу, немов лантух. Розлючено підвівся і вихопив чарівну паличку. Але Добі загрозливо підняв свого довжелезного пальця.
— Ви негайно заберетеся звідси! — гнівно звелів він. — Ви не торкнетеся Гаррі Поттера. Забирайтеся негайно!
Луціус Мелфой не мав вибору. Востаннє люто глянувши на них, він загорнувся в мантію і вибіг.
— Гаррі Поттер звільнив Добі! — пронизливо заверещав ельф, дивлячись на Гаррі, а місячне сяйво з вікна відбивалося в його круглих очах. — Гаррі Поттер відпустив Добі на волю!..
— Це все, що я зміг, Добі! — усміхнувся Гаррі. — Але обіцяй: ти більше ніколи не будеш рятувати мені життя.
Бридке буре обличчя ельфа раптом засвітилося широкою усмішкою.
— Маю одне запитання, Добі, — сказав Гаррі, поки ельф тремтячими руками натягав на себе шкарпетку. — Ти мені казав, що моя небезпека не пов’язана з Тим–Кого–Не–Можна–Називати. Пам’ятаєш?
— То ж був ключ до розгадки, паничу, — пояснив Добі, здивовано вирячивши очі, ніби це було очевидним. — Добі вам натякнув. Адже лорда Темряви, до того, як він змінив своє ім’я, можна було вільно називати, розумієте?
— Справді, — невпевнено погодився Гаррі. — Що ж, я, мабуть, піду. Внизу бенкет… та й моя приятелька Герміона вже, напевно, прокинулась.
Добі обхопив Гаррі руками за пояс і пригорнувся до нього.
— Гаррі Поттер ще кращий, ніж Добі думав! — заридав він. — Прощавайте, Гаррі Поттере!
Знову щось гучно ляснуло — і Добі щез.
* * *
Гаррі вже бував на кількох бенкетах у Гоґвортсі, але такого ще не бачив. Усі були в піжамах, і святкування тривало цілу ніч. Гаррі не знав, що було найкращою миттю бенкету: чи та, коли Герміона підбігла до нього з вигуками: «Ти розгадав! Ти розгадав!»; чи та, коли від гафелпафського столу до нього підійшов Джастін, щоб потиснути руку, і довго вибачався за всі підозри; чи та, коли о пів на третю ночі з’явився Геґрід і так щиро поплескав Гаррі й Рона по плечах, що вони увіткнулися носами в тарілки з бісквітами; чи та, коли з’ясувалося, що завдяки чотирьохстам очкам, які отримали Гаррі й Рон, Ґрифіндор другий рік поспіль завоював кубок гуртожитків; чи та, коли професорка Макґонеґел оголосила, що іспити відмінено («Ой, ні!» — вигукнула Герміона); чи та, коли Дамблдор повідомив, що професор Локарт, на жаль, не зможе повернутися до школи, бо мусить трохи підлікувати свою пам’ять (почувши цю новину, разом з учнями радісно закричало й чималенько вчителів).