90 
Звідусіль залунало павучаче клацання. Араґоґ замислився.
— Геґрід ще ніколи не присилав у нашу улоговину людей, — повільно вимовив він.
— Геґрід потрапив у біду! — сказав Гаррі, уривчасто дихаючи. — Тому ми й прийшли.
— У біду? — перепитав старий павук, і Гаррі здалося, ніби його клешні заклацали якось стурбовано. — Але чому він прислав вас?
Гаррі хотів було підвестися, але передумав — злякався, що не втримається на ногах. Він і далі сидів на землі, намагаючись говорити якомога спокійніше.
— Там у школі думають, що Геґрід нацькував… е–е… когось на учнів. Його забрали до Азкабану.
Араґоґ люто заклацав клешнями, і той звук, повторений павучим збіговиськом, луною розійшовся в улоговині. Це звучало, як оплески, хоча, зазвичай, після оплесків Гаррі ніколи не ціпенів від жаху.
— Але ж то було так давно! — роздратувався Араґоґ. — Багато років тому… Я все добре пам’ятаю. Саме тому його й вигнали зі школи. Вони вирішили, що я — той монстр, який сидів у Таємній кімнаті. Думали, що Геґрід відчинив її, щоб випустити мене на волю.
— А ви… ви не з Таємної кімнати?.. — запитав Гаррі, і на його чолі проступив холодний піт.
— Я? — сердито клацнув Араґоґ. — Я народився не тут, не в замку. Я родом з далекого краю. Один подорожній віддав мене Геґрідові, коли я ще був у яйці. Геґрід тоді був малим хлопцем, але він доглядав мене, ховав у замковій коморі і годував недоїдками зі свого столу. Геґрід — мій добрий друг і добра людина. Коли мене знайшли і звинуватили у смерті дівчинки, він мене захистив… Відтоді я живу тут, у лісі, а Геґрід часом мене перевідує. Він навіть знайшов мені дружину — Мосаґ. Бачиш, яка тепер велика у нас родина? То все завдяки Геґрідовій доброті.
Гаррі зібрав рештки своєї відваги.
— То ви ніколи… ніколи ні на кого не нападали?
— Ніколи! — крякнув старий павук. — Я міг би дати волю своїм інстинктам, але з поваги до Геґріда ніколи не заподіяв шкоди жодній людині. Тіло вбитої дівчинки знайшли в туалеті, а я в тому замку не бачив нічого, окрім своєї комори. Ми любимо темряву і спокій.
— Але… Може ви знаєте, що вбило ту дівчину? — запитав Гаррі. — Бо воно повернулося і знову нападає на людей.
Гарріні слова потонули в гучному клацанні й шарудінні багатьох ніг, що люто зачовгали; довкола Заворушилися великі чорні тіні.
— Її вбило те, що живе в замку, — сказав Араґоґ. — Це стародавнє створіння, якого ми, павуки, боїмося понад усе. І досі пам’ятаю, як я благав Гегріда відпустити мене, коли відчув, що воно блукає по школі.
— А що воно таке? — нетерпляче запитав Гаррі І знову гучне клацання й шарудіння; павуки, здається, підступали все ближче.
— Ми про нього не говоримо! — розлютився Араґоґ. — Ми не вимовляємо його імені! Я навіть Гегрідові не сказав назви цього жахливого звіра, хоч він і не раз мене просив.
Павуче коло стискалося, і Гаррі вирішив не наполягати. Араґоґ, здавалося, втомився говорити. Він позадкував під свій павутинний купол, але решта павуків і далі сповільна наближалися до Гаррі й Рона.
— Ми, мабуть, підемо! — у відчаї гукнув Араґоґові Гаррі, почувши, як за його спиною шарудить листя.
— Підете? — ліниво перепитав Араґоґ. — Не думаю…
— Але ж… але…
— Мої сини й доньки не шкодять Геґрідові, бо такий мій наказ. Але я не можу заборонити їм скуштувати свіжої людятини, якщо вона сама так люб’язно до нас завітала. Прощавай, Геґрідів друже!
Гаррі озирнувся. Десь за півметра над ним нависала ціла армія павуків — вони клацали клешнями й виблискували сотнями очей на своїх бридких чорних головах.
Гаррі намацав свою чарівну паличку, але що вона допоможе? — їх надто багато. Він спробував підвестися, готовий стояти на смерть, як раптом пролунав голосний, протяжний сигнал — і улоговину залило яскраве світло.
Зі схилу гуркотіла машина містера Візлі — фари виблискували, сигнал пронизливо гудів! Павуки розліталися навсібіч; деякі попадали на спини і безпорадно розмахували в повітрі своїми незліченними ногами. Машина зі скреготом зупинилася перед хлопцями і хвацько відчинила їм дверцята.
— Візьми Ікланя! — крикнув Гаррі, стрибаючи на переднє сидіння.
Рон обхопив вовкодава за живіт і, не зважаючи на скавчання, запхнув його на заднє сидіння. Дверцята з грюкотом зачинилися. Рон навіть не встиг натиснути на газ, як машина рушила сама: двигун заревів, і вони рвонули вперед, розганяючи павуків. Піднялися схилом догори, виїхали з улоговини й помчали через ліс. Гілля шмагало по вікнах, а машина щоразу знаходила найширші прогалини, їдучи шляхом, який, мабуть, уже добре вивчила.
90 
