Последние отзывы

  42  

— Звідти, — боязко відповіла Герміона й показала на те місце, де вони чули голос, — там за деревами хтось був… ми чули слова… якесь закляття…

— Ага, то вони стояли отам? — повернув свої вирячені очі до Герміони містер Кравч. Недовіра була написана в нього на обличчі. — Проказали закляття? Здається, панночко, ти чудово знаєш, як вичаклувати Мітку..

Але жоден з міністерських урядників, окрім самого містера Кравча, здається, навіть не припускав, що Гаррі, Рон і Герміона могли вичаклувати череп. Якраз навпаки, почувши Герміонині слова, вони знову підняли чарівні палички і, вдивляючись поміж темні дерева, скерували їх туди, куди вона показала.

— Ми прийшли запізно, — проказала чарівниця у вовняному халаті, хитаючи головою. — Вони вже роз’явилися.

— Не думаю, — заперечив чаклун з рідкою бурою борідкою. Це був Амос Діґорі, батько Седрика. — Наші приголомшувачі вивели якраз на ці дерева… є шанс, що ми когось упіймаємо…

— Будь обережний, Амосе! — застерегли кілька чаклунів містера Діґорі, котрий розправив плечі, підняв чарівну паличку, перетнув галявину і зник у темряві. Герміона стежила за ним, затуливши долонями рота.

Минуло кілька секунд, і всі почули крик містера Діґорі.

— Є! Ми їх упіймали! Тут хтось є! Непритомний! Це… але… О Господи…

— Ти когось упіймав? — недовірливо вигукнув містер Кравч. — А кого? Хто це?

Усі почули тріск гілок, шарудіння листя, а тоді важкі кроки містера Діґорі, що вийшов з–за дерев. На руках він ніс крихітну безвільну фігурку. Гаррі відразу впізнав кухонний рушничок. Це була Вінкі.

Містер Кравч ані ворухнувся, ані пари з уст не випустив, коли містер Діґорі поклав йому до ніг його ельфиню. Усі міністерські чаклуни витріщилися на містера Кравча. Кілька секунд він стояв заціпенілий, втупивши у Вінкі свої палаючі на блідому обличчі очі. А потім отямився.

— Цього… не може… бути, — уривчасто мовив він. — Ні…

Він обійшов містера Діґорі і стрімко покрокував туди, де той знайшов Вінкі.

— Дарма йдете, містере Кравч, — гукнув йому вслід містер Діґорі. — Там більше нікого немає.

Але містер Кравч не збирався брати на віру його слова. Було чути, як він шарудить листям, шукаючи щось у кущах.

— Це ганебно, — похмуро сказав містер Діґорі, дивлячись на непритомну Вінкі. — Домашня ельфиня Барті Кравча… тобто це…

— Та годі тобі, Амосе, — тихенько проказав містер Візлі, — ти ж не припускаєш, що це вона?.. Чорна мітка — то чаклунський знак. Його не зробиш без чарівної палички.

— Власне, — погодився містер Діґорі, — адже вона мала паличку.

— Що! — очманів містер Візлі.

— Ось, подивися. — Містер Діґорі показав містерові Візлі чарівну паличку. — Тримала її в руці. А це ж порушення третьої статті Кодексу користування чарівними паличками. «Жодній нелюдській істоті не дозволяється носити або використовувати чарівну паличку».

Тієї миті щось ляснуло і біля містера Візлі явився Лудо Беґмен. Він розгублено закружляв на місці, дивлячись угору на смарагдово–зелений череп.

— Чорна мітка! — захекано мовив він і, мало не розтоптавши Вінкі, обернувся запитально до колег. — Хто це зробив? Ви їх упіймали? Барті! Що діється?

Містер Кравч повернувся з порожніми руками. Його обличчя було й досі примарно–біле, а руки й вусики сіпалися.

— Барті, де ти був? — поцікавився Беґмен. — Чому я не бачив тебе на матчі? Твоя ельфиня тримала для тебе місце… ох, ненаситні Гаргуйлі! — Беґмен аж зараз помітив у себе під ногами Вінкі. — Що з нею?

— Я мав багато справ, Лудо, — нервово пояснив містер Кравч, майже не розтуляючи губ. — А мою ельфиню приголомшили.

— Приголомшили? Хто? Ви всі? За що?..

І тут до Беґмена дійшло. Він глянув на череп, тоді на Вінкі, а тоді на містера Кравча.

— Та ні! — сказав він. — Вінкі? Вичаклувала Чорну мітку? Вона б не змогла! Та ще й без чарівної палички!

— Паличку вона мала, — пояснив містер Діґорі. — Лудо, коли я її знайшов, вона тримала паличку в руках. Якщо ви не заперечуєте, містере Кравч, то варто було б почути, що нам скаже вона сама.

Кравч ніяк не зреагував на ці слова, але містер Діґорі, здається, розцінив цю мовчанку як знак згоди. Він спрямував чарівну паличку на Вінкі й сказав:

— Розсійчари!

Вінкі заворушилася. Її великі карі очі розплющилися й збентежено закліпали. Під поглядами мовчазних чаклунів вона, тремтячи всім тілом, сіла. Побачила ноги містера Діґорі, повільно й боязко глянула в його обличчя, а тоді ще повільніше подивилася на небо. Гаррі побачив у її величезних застиглих очах відображення летючого черепа. Вінкі зойкнула, дико глянула навколо й залилася слізьми.

  42