Последние отзывы

  96  

— Яким пером? — перепитав Гаррі.

Ріта Скітер розплилася в усмішці. Гаррі нарахував три золоті зуби. Вона знову понишпорила у своїй крокодилячій сумочці, витягла звідти ядучо–зелене перо та сувій пергаменту й розклала все те на картонній коробці з–під магічного плямочисту «Місіс Шкряберз». Запхнула в рот кінчик зеленого пера, посмоктала його з помітним задоволенням, а тоді поставила сторч на пергамент, де воно й залишилося, балансуючи на вістрі й легенько тремтячи.

— Перевірка… я Ріта Скітер, кореспондент «Щоденного віщуна».

Гаррі зиркнув на перо. Не встигла Ріта Скітер заговорити, як воно почало харамулькати, пересуваючись по пергаменті:

— Гарнісінько, — ще раз повторила Ріта Скітер, відірвала верхній край пергаменту, зіжмакала й запхнула в торбинку. Тоді нахилилася до Гаррі й запитала: — То чому ти, Гаррі… чому ти вирішив брати участь у Тричаклунському турнірі?

— Е–е… — знову пробелькотав Гаррі, бо його увагу відвертало перо. Хоч він і не мовив жодного слова, воно гасало пергаментом, і ось Гаррі вже міг прочитати перше речення:

— Гаррі, не звертай на перо уваги, — твердо сказала Ріта Скітер. Гаррі неохоче звів погляд на неї. — Отож, Гаррі… чому ти вирішив брати участь у турнірі?

— Я не вирішував, — відповів Гаррі. — Я не знаю, як моє прізвище опинилося в Келисі вогню. Я його туди не клав.

Ріта Скітер підняла густо мальовану брову. — Гаррі, ти не бійся, що встрягнеш у халепу. Ми всі розуміємо, що ти не повинен був брати участі взагалі. Але ти про це не турбуйся. Нашим читачам подобаються бунтівники.

— Але я не подавав свого прізвища, — повторив Гаррі. — Я не знаю, хто…

— Що ти відчуваєш, думаючи про завдання, які очікують на тебе? — спитала Ріта Скітер. — Ти схвильований? Нервуєшся?

— Я ще про це не думав… так, мабуть, хвилююся, — відповів Гаррі. На цих словах йому неприємно стислося в грудях.

— Як відомо, чемпіони в минулому часто гинули, — пожвавішала Ріта Скітер. — Про це ти думав?

— Ну… кажуть, що цього року буде значно безпечніше, — пробелькотав Гаррі.

Перо шугало пергаментом туди й сюди, ніби на ковзанах.

— Авжеж, ти й раніше дивився смерті у вічі, — пильно глянула на нього Ріта Скітер. — Як це на тебе вплинуло?

— Е–е… — вже вкотре пробелькотав Гаррі.

— Ти вважаєш, що колишня травма спонукає тебе довести всім, чого ти вартий? Підтримати честь свого імені? Чи ти не гадаєш, що спокусився на участь у Тричаклунському турнірі, тому що…

— Я не подавав заявки, — почав дратуватися Гаррі.

— Чи ти хоч трохи пригадуєш своїх батьків? — правила своєї Ріта Скітер.

— Ні, — відповів Гаррі.

— Що б вони, на твою думку, відчували, якби довідалися, що ти змагатимешся в Тричаклунському турнірі? Гордість? Тривогу? Гнів?

Гаррі вже був доволі роздратований. Як він може знати, що відчували б його батьки, якби були живі? Він усвідомлював, що Ріта Скітер дуже пильно за ним стежить. Спохмурнівши, Гаррі уник її погляду і глянув на щойно написані пером слова.

— У моїх очах НЕМАЄ сліз! — обурився Гаррі.

Не встигла Ріта Скітер вимовити й півслова, як двері комірчини для мітел рвучко розчинилися. Гаррі озирнувся, засліплений яскравим світлом. Там стояв Албус Дамблдор, дивлячись на них обох, затиснутих у комірчині.

— Дамблдор! — вигукнула Ріта Скітер, вкладаючи у свій вигук усю можливу радість. Гаррі помітив, що її перо й пергамент раптово зникли з коробки з магічним плямочистом, а Рітині пазуристі пальці миттю застібнули пряжку на її сумочці з крокодилячої шкіри. — Як ся маєш? — спитала вона, встаючи й простягаючи Дамблдорові свою велику чоловічу долоню. — Сподіваюся, ти влітку читав мою статтю про з’їзд Міжнародної конфедерації чаклунів?

— Чарівна гидота, — сказав Дамблдор, а його очі замерехтіли. — Особливо мені сподобалось, коли ти обізвала мене старим одороблом.

Це анітрохи не збентежило Ріту Скітер. — Дамблдоре, то я просто наголосила на тому, що деякі твої ідеї старомодні, і багато хто з чарівників…

  96