248 
— Мабуть, Рейвенклов, — важко зітхнув Гаррі.
— Файно… це файно… — неуважно відказав Геґрід.
Галявиною вони мусили за ним бігти, бо він ступав величезними кроками, раз у раз озираючись. Коли дійшли до хатини. Герміона за звичкою повернула ліворуч до дверей, але Геґрід проминув двері й подався на самий краєчок лісу. Підхопив там арбалет, притулений до дерева, і озирнувся, побачивши, що їх біля нього немає. — Ходіт сюди, — кивнув кудлатою головою.
— У ліс? — отетеріла Герміона.
— Еге ж, — підтвердив Геґрід. — Швидко, поки ніхто нас не ввидів!
Гаррі й Герміона перезирнулися, а тоді кинулися за Геґрідом, що з арбалетом у руках подався в зелену гущавину. Щоб не відстати, Гаррі й Герміоні довелося бігти.
— Геґріде, а навіщо тобі зброя? — запитав Гаррі.
— Про всєк випадок, — знизав широчезними плечима Геґрід.
— Але ж ти не брав арбалета, коли показував нам тестралів, — боязко озвалася Герміона.
— Нє, але ж ми тогди далеко не йшли, — пояснив Геґрід. — Та й тогди в лісі ше був Фіренце.
— А яка різниця, був тоді Фіренце чи не був? — здивувалася Герміона.
— Бо теперка на мене люті всі інші кентаври, от яка різниця, — неголосно відповів Геґрід, озираючись довкола. — Колись вони були… ну не те шоб товариські… але ми якось мирилися. Вони займалися своїми справами, але завше приходили, коли я мав якесь питання. Але то си скінчило.
Він тяжко зітхнув.
— Фіренце казав, що вони розсердилися, бо він пішов на роботу до Дамблдора, — мовив Гаррі й аж спіткнувся об якийсь корінь — так пильно вдивлявся в Геґрідову постать.
— Еге ж, — погодився засмучений Геґрід. — І то ше залегко сказано. Були страшенно люті. Якби я си не втрутив, забили б того бідаку Фіренце до смерти…
— Вони на нього напали? — приголомшено спитала Герміона.
— Так, — хрипко підтвердив Геґрід, продираючись крізь низьке гілля. — Мало не пів табуна.
— І ти зміг їх зупинити? — захоплено і вражено перепитав Гаррі. — Сам?
— А як інакше? Шо я, мав стояти й дивитися, як його вбивают, га? — здивувався Геґрід. — То ше щастя, шо я там проходив, направду… я си гадав, шо Фіренце то запам’ятає, а не буде робити мені дурних попереджень! — додав він раптом сердито.
Гаррі й Герміона спантеличено перезирнулися, але насуплений Геґрід не уточнив, що мав на увазі.
— Отож, — важко дихаючи, провадив він далі, — відтоді всі решта кентаврів на мене люті, а вони в цьому лісі мают величезний вплив… наймудріші тут істоти.
— То ми, Геґріде, прийшли сюди через них? — спитала Герміона. — Через кентаврів?
— Та нє, — відмахнувся Геґрід, — вони тут — приший кобилі хвіст. Певно, вони б могли нам троха всьо ускладнити… але зараз будете виділи, про шо мова.
Так нічого й не пояснивши, він замовк і рухався далі, ступаючи один крок там, де їм доводилося ступати три, тож їм нелегко було не відставати.
Стежка ледве проглядалася, а дерева росли так густо, що в лісі було темно, мов увечері. Вони давно проминули галявину, на якій Геґрід показував їм тестралів, але Гаррі не особливо хвилювався, аж доки Геґрід несподівано зійшов зі стежки й почав кружляти між дерев, прямуючи до темної гущавини.
— Геґріде! — покликав Гаррі, ледве продираючись крізь густі кущі ожини, котрі Геґрід запросто переступав. Йому дуже яскраво пригадалося, що було, коли він якось у цьому лісі зійшов був зі стежки. — Куди ми йдемо?
— Троха далі, — буркнув Геґрід через плече. — Швидко, Гаррі… треба вже си тримати разом.
Було страшенно важко не відставати від Геґріда, тим паче, що гілки й колючі чагарники, які заважали Геґрідові не більше, ніж павутиння, чіплялися Гаррі й Герміоні за мантії, а часом так обплутували, що доводилось зупинятися, щоб вивільнитися з тих обіймів. Гарріні руки й ноги вкрилися незабаром порізами й подряпинами. Вони забилися в такі нетрі, що Геґрідова велика темна постать іноді ледве бовваніла в мороці. У глухій лісовій тиші будь–який звук здавався загрозливим. Тріск малесенької галузочки лунав мов постріл, а найменше шелестіння — як от пурхання звичайнісінького горобця — змушувало Гаррі тривожно вдивлятися в пітьму. Майнула думка, що він ще ніколи так далеко не заглиблювався, не зустрічаючи при цьому жодної істоти. Це було доволі зловісно.
— Геґріде, а ми не могли б засвітити чарівні палички? — тихенько спитала Герміона.
— Е–е… файно, — пошепки погодився Геґрід. — Хоча…
248 
