249 
Зненацька він завмер і озирнувся. Герміона наштовхнулася на нього і впала. Гаррі встиг її підхопити над самою землею.
— Певно, станемо на хвильку, аби я… вам дещо сказав, — промовив Геґрід. — Перед тим як іти далі.
— Чудово! — зраділа Герміона, а Гаррі знову поставив її на ноги.
Вони обоє проказали «Лумос!» — і кінчики їхніх чарівних паличок засвітилися. Завдяки сяйву двох мерехтливих промінчиків Геґрідове обличчя виринуло з пітьми, і Гаррі знову побачив, який той знервований і сумний.
— Файно, — почав Геґрід. — Видите… річ у тім…
Він набрав повні груди повітря.
— Цілком можливо, шо мене звільнят будь–якого дня, — протарабанив він.
Гаррі й Герміона перезирнулися, а тоді знову глянули на нього.
— Ти ж так довго протримався… — невпевнено почала Герміона. — Чому ти думаєш…
— Амбридж гадає, шо то я підкинув їй до кабінету того ніфлера.
— А то не ти? — вирвалося в Гаррі, перш ніж він подумав, що каже.
— Нє, холєра ясна, не я! — обурився Геґрід. — Тілько шось трапиться з магічними істотами, як вона гадає, шо то я.
Вона тілько й шукала нагоди спекатися мене, відколи я вернувся сюди. Звісно, я би не хтів нікуди йти, та якби не… ну… певні обставини, шо я вам зараз їх поясню, то я ліпше пішов би й не чекав, поки вона вижене мене на очах у всьої школи, як ту Трелоні.
Гаррі й Герміона почали було протестувати, але Геґрід зупинив їх помахом велетенської руки.
— То ше не кінец світу. Коли я звідси піду, буду допомагати Дамблдорови, зможу принести користь для Ордену. А у вас буде Граблі–Планка… ви файно здасте екзамени…
Його голос затремтів і обірвався.
— Не журіться за мене, — квапливо озвався він знову, коли Герміона спробувала погладити його по долоні. Витяг з кишені камізельки величезну брудну хустинку й витер нею очі. — Слухайте, я взагалі вам того не казав би, але мушу. Видите, якщо я піду… я не можу се зробити так, аби… аби не сказати комусь… бо я… я буду потребував помочі від вас двох. І від Рона, якщо він захоче.
— Так–так, ми тобі допоможемо, — відразу озвався Гаррі. — Що нам треба зробити?
Геґрід могутньо шморгнув носом і мовчки поплескав Гаррі по плечі з такою силою, що той аж бухнувся об дерево.
— Я знав, шо ви си погодите, — сказав Геґрід, затуливши лице хустинкою, — але я… ніколи… не забуду… ну… файно… ходім ше троха… вважєйте, бо там кропива…
Вони мовчки йшли ще з п’ятнадцять хвилин. Гаррі вже розкрив було рота, щоб запитати, скільки їм ще йти, коли Геґрід раптом простяг убік праву руку, сигналізуючи про зупинку.
— Вважєйте, — ледь чутно мовив він. — Тепер тихесенько…
Вони, скрадаючись, рушили далі, і Гаррі побачив попереду великий і гладенький земляний пагорб заввишки з Геґріда. То могло бути, злякано подумав Гаррі, лігво якоїсь велетенської тварини. Навколишні дерева були видерті з корінням, отож пагорб здіймався посеред порожньої ділянки землі, оточений наваленими стовбурами й гіллячками, що утворювали своєрідну загорожу або барикаду. За нею, власне, й стояли тепер Гаррі, Герміона та Геґрід.
— Заснув, — прошепотів Геґрід.
І справді, Гаррі почув далеке ритмічне хропіння, мовби хтось дихав велетенськими легенями. Скоса зиркнув на Герміону, що дивилася на пагорб, роззявивши рота. Була вона страшенно перелякана.
— Геґріде, — шепіт її ледве чувся, так голосно дихала спляча істота, — хто це такий?
Гаррі це питання видалося дивним, бо він саме хотів спитати: «Що це таке?»
— Геґріде, ти ж нам казав… — почала Герміона, і чарівна паличка затремтіла в її руках, — ти казав, що ніхто з них не хотів сюди приходити!
Гаррі перевів погляд з неї на Геґріда і тут, коли нарешті все збагнув, злякано зойкнув і знову глянув на пагорб.
Велика купа землі, на якій легко могли вміститися він, Герміона і Геґрід, поволі рухалася то вгору, то вниз, відповідно до глибокого хрипкого дихання. То був ніякий не пагорб. То була вигнута спина…
— Він не хтів іти, — розпачливо сказав Геґрід. — Але ж я мусив його привести, Герміоно, мусив!
— Але чому? — ледь не плакала Герміона. — Чому… що… ой, Геґріде!
— Я знав, шо треба його сюди привести, — пояснив Геґрід, теж готовий заплакати, — і… і навчити його файних манер… і тоді я міг би вивести його в люди й показати, шо він цілком безпечний!
— Безпечний! — пронизливо вигукнула Герміона, а Геґрід несамовито замахав на неї руками, бо велетенська істота голосно загарчала й поворухнулася уві сні. — Це ж від нього в тебе всі ці рани, правда? Ось чому ти постійно побитий!
249 
