ФАНТАСТИКА

ДЕТЕКТИВЫ И БОЕВИКИ

ПРОЗА

ЛЮБОВНЫЕ РОМАНЫ

ПРИКЛЮЧЕНИЯ

ДЕТСКИЕ КНИГИ

ПОЭЗИЯ, ДРАМАТУРГИЯ

НАУКА, ОБРАЗОВАНИЕ

ДОКУМЕНТАЛЬНОЕ

СПРАВОЧНИКИ

ЮМОР

ДОМ, СЕМЬЯ

РЕЛИГИЯ

ДЕЛОВАЯ ЛИТЕРАТУРА

Последние отзывы

Невеста по завещанию

Очень понравилось, адекватные герои читается легко приятный юмор и диалоги героев без приторности >>>>>

Все по-честному

Отличная книга! Стиль написания лёгкий, необычный, юморной. История понравилась, но, соглашусь, что героиня слишком... >>>>>

Остров ведьм

Не супер, на один раз, 4 >>>>>

Побудь со мной

Так себе. Было увлекательно читать пока герой восстанавливался, потом, когда подключились чувства, самокопание,... >>>>>

Последний разбойник

Не самый лучший роман >>>>>




  109  

За тиждень, коли шквал нових почуттів і вражень залив Ліду по маківку і вона звалилася посеред літа з високою температурою, мама присіла на край ліжка у просторій світлій Лідиній кімнаті.

— Дорога моя дівчинко. Ми всі пережили страшні роки страждання, розлуки і горя. Домовмося, Лідочко, ніколи не згадувати про ті роки. Згода?

— Добре, — прошепотіла гарячими вустами. Завмерла. І все ж запитала: — Африка дуже далеко?..

— Дуже… — гірко відповіла мама.

До п'ятнадцятого березня дві тисячі дев'ятого року Ліда Вербицька свято вірила в африканські поневіряння батьків і в те велике жертвоприношення заради власної доньки. І ніяк не могла викреслити з пам'яті товсту Аську Авдєєву.

У храмі — ніби тисячі комарів загуло.

— Я… не Вербицька? — глухо прошепотіла Ліда.

Ангеліна не почула. З вуст прочитала. Захрестилася до Матінки Божої, заплакала.

— Вербицька… — видихнула.

— Африка…

— Не було! — Нянька ніби рубіж невидимий перетнула. Раптом заговорила жваво і гірко, ніби сто років чекала, щоб урешті зняти камінь із серця: — Іветта Андріївна… Як же вона дитинку хотіла! Божеволіла, так хотіла.

— Мама?

— Вона тобі не мама!

— Не мама?

— Дитинку хотіла! А ніяк. Усіх професорів оббігали, по закордонах шастали. Що тільки не робили — не виходило. Петро Григорович, царство йому небесне, вже так просив її: «Змирімося, Івушко! Візьмемо дитинку з притулку». А вона наче сказилася. Свого хотіла. Усе причину шукала…

— А я… Я звідки? Хто я?

— Вербицька ти, Лідусю. Вербицька. Іветта ніяк зрозуміти не могла: у кому причина? Вона безплідна чи в чоловікові проблема? Перевірити прагнула, а вона ж — сама знаєш! — як що задумає, то й не зупинити. І підклала Петру Григоровичу санітарочку молоденьку під бік. Грошей їй дала, щоб та на нічному чергуванні його звабила. А та — взяла та й завагітніла. Ох і лютувала тоді Іветта. Санітарочка до нас додому прибігла, грошей на аборт просила, бо бідна була та дурна, мабуть. А Іветта наказала, щоб народжувала. Отак ти й вилізла на світ божий, Лідусю…

— Ох, мамо-мамо… — прошепотіла Ліда. — За все тобі дякувати. Навіть народилася я завдяки тобі. — Замовкла. — А де мати моя… справжня?

— А хто знає?! Іветта їй веліла у пологовому будинку від дитинки відмовитися і їхати світ за очі. Грошей дала щедро, та і зникла.

— Як її звали?

— Олькою. Здається, Олькою, а прізвища не знаю. А тебе Іветта сама до сиротинця відвезла. І Вербицькою вона тебе записала.

— Навіщо мене з сиротинця забрали? Тата совість замучила?

— А тато хіба знав, що ти є? Не знав. Іветта сама все закрутила, сама й кінці у воду…

— Менше з тим. Навіщо мене забрали? Уже Платон був.

— А що, коли Платон — не Вербицький…

— Господи…

— Іветта дуже вже хотіла народити. До неї тих інтернів молоденьких бігало… На консультації… Віз із причепом. Хтозна. Може, один із них…

— Тато знав?

— Де йому що знати? Ясно, що не знав. А Іветта, мабуть, боялася, що дізнається. От і викрутила аферу — Петро Григорович до кінця своїх днів винуватим почувався. І перед тобою, і перед Іветтою. Вона ж красиво обернула. Сльозами умилася, сказала: «Знаєш, Петрику, не можу більше терпіти. Розкажу тобі правду. Знаю, що зрадив ти мене багато років тому. А санітарка від тебе дівчинку народила. І от тепер, коли в нас є синочок, я розумію, що треба відшукати твою доньку і забрати її до нас». Отакий диявол у ній сидить. Петро Григорович від тої новини за день посивів. Іветту святою вважав.

— Навіщо ж я їй всралася? — запитала професорська донька словами Васьки Авдєєвої.

— А хіба не ясно? Ти ж у тата перед очима — щоденне нагадування про його гріх. Та й сестричка Платонові. І нянька, і товаришка, і захист, а тепер уже й лікар для чада її неймовірного… Ой Лідусю, знала вона, що робила. Усе прорахувала.

— Тато мене любив? — раптом прошепотіла Ліда.

— Любив! Ой як любив! При Іветті не дуже вже показував, а сам зранку спочатку до твоєї кімнати заходив, щоб поцілувати, а вже потім вуса свої стриг! — захитала головою нянька. — Одна ти лишилася — справжня Вербицька. Кревна…

— Прощавай… — Ліда хитнулася, ніби хтось невидимий ухопив за плечі ззаду і смикнув вбік, пішла геть.

— Лідусю, Лідусю… — Нянька бігла за нею, хапала ротом повітря, та Ліда наче не чула. За хвилину захекана нянька зупинилася, із розпачем подивилася Ліді вслід і раптом повернула назад, до храму. Було про що Бога просити…

  109