ФАНТАСТИКА

ДЕТЕКТИВЫ И БОЕВИКИ

ПРОЗА

ЛЮБОВНЫЕ РОМАНЫ

ПРИКЛЮЧЕНИЯ

ДЕТСКИЕ КНИГИ

ПОЭЗИЯ, ДРАМАТУРГИЯ

НАУКА, ОБРАЗОВАНИЕ

ДОКУМЕНТАЛЬНОЕ

СПРАВОЧНИКИ

ЮМОР

ДОМ, СЕМЬЯ

РЕЛИГИЯ

ДЕЛОВАЯ ЛИТЕРАТУРА

Последние отзывы

Невеста по завещанию

Очень понравилось, адекватные герои читается легко приятный юмор и диалоги героев без приторности >>>>>

Все по-честному

Отличная книга! Стиль написания лёгкий, необычный, юморной. История понравилась, но, соглашусь, что героиня слишком... >>>>>

Остров ведьм

Не супер, на один раз, 4 >>>>>

Побудь со мной

Так себе. Было увлекательно читать пока герой восстанавливался, потом, когда подключились чувства, самокопание,... >>>>>

Последний разбойник

Не самый лучший роман >>>>>




  110  

Ліда хлюпала по мокрому снігу навпростець і геть не знала, куди йде. Маршрути щезли, у голові — ніби хто з яскравим ліхтарем по закутках вештається. Найменші дрібниці з минулого, — багато років мучили, не мали відповідей! — в одну мить стали зрозумілими і такими гіркими, що Ліда відчувала ту гіркоту не тільки у серці — навіть на вустах.

Вона раптом пригадала: одного пізнього вечора — може, за півроку по тому, як покинула сиротинець, — попхалася до туалету біля кухні. Її гнав страх запісяти білосніжні простирадла. Перетнула темний коридор, велику вітальню, уже підійшла до кухні і раптом прилипла до дверей, бо почула, як у кухні мама свариться з нянькою. То була дивна сварка… «Ти просто невдячна потвора, Ангеліночко!» — спокійно і жорстко казала мама. «Ой, святі-грішні, — бубоніла нянька. — Оце мені найбільше подобається. Потворою обзиваєтеся, і тут же тобі — "Ангеліночко"». «Я вихована людина, Ангеліночко, — так само спокійно і жорстко відказала Іветта. — Моя мама без крохмального комірця із дому не вийшла б, а тітка завжди зверталася до прислуги тільки у пестливій і водночас зменшувальній формі. Тому ти для мене завжди будеш тільки Ангеліночкою. Навіть якщо я захочу тебе вбити».

— От і я — все Лідочка й Лідочка, — прошепотіла гірко. — І хутірська у нас… Раєчка. Усі — обслуга…

Згадка про Платонову ляльку розвернула Лідині думки, як невдаху на «Формулі-1». Хутірська… Так он чого Ліда так незлюбила її! Себе малу бачила — беззахисну, безпорадну, наївну. І тих надій за спиною — гора. А хутірська швидше зорієнтувалася. Їй тільки Платон потрібний. Вона заради нього не тільки власне дитя стратить, вона душу дияволу продасть. А Ліда… Ліда чого оце брьохає, як дурна?! Усе ж ясно. Стас. У неї залишився тільки Стас. Ліда схлипнула і побігла додому.

Стас тільки прокинувся. Побачив на порозі вдягнену, тремтячу дружину. Здивувався.

— Лідо, а де ти була?

— У церкві, — не збрехала.

— У якій? — не повірив.

— В Іллінській.

— І нащо так рано? Що там?

— Серце повело. Свічку запалила. Богу молилася. За нас. За мене і тебе. Щоб ми ніколи не розлучалися, щоб ти ніколи не розлюбив мене, не покинув… — я намагаюся забути все те, а ти знову, — роздратувався Стас.

— Ні, любий. Ні! Я не згадуватиму. Ніколи. Насправді… Я люблю геть усе, що любиш ти. І порно!

— Справді?

— Ти мене хочеш?

— Чекай! Тільки диск знайду!

Секс замість ранкової кави, документи — у кейс. Стас вискочив із дому голодним і веселим. Ліда застигла біля вікна, дивилася, як чоловік біжить до «тойоти»… «Мамин подарунок!» — згадала і навіть перелякалася, ніби мова йшла не про «тойоту». Про Стаса. Озирнулася. Квартира, меблі, посуд, килими, навіть копійчана вазочка для пролісків — усе мамині дарунки.

— Ох, обплела… — прошепотіла недобре, заходилася прибирати з таким завзяттям, ніби від того Іветтиних подарунків поменшав.

За годину кинула, упала на диван посеред гармидеру і врешті заплакала.

— Ненавиджу! Ненавиджу вас усіх! — ридма. — За що? За що?!.

Ще за годину відшукала пляшку звичайної горілки — наливала у чайну чашку, пила-не п'яніла, поки не спорожнила, а потім скрутилася на дивані і завмерла.

Так і просиділа до сутінків. Горіла. Хижо посміхалася. Мама подзвонить. Обов'язково подзвонить, бо сьогодні по обіді вона наказала Ліді бути у неї в лікарні і доповісти про аборт, а Ліда не прийшла. О! Мама такого не вибачає. Вона подзвонить, і от тоді Ліда скаже їй усе, що думає. Що мама — гадюка! Хитра, мудра змія, що вислизне з найміцніших обіймів, аби тільки все на її вийшло. Що вона подарувала Ліді все, крім одного — своєї любові, і цього не можна простити, нізащо! Якби тато був живий, Ліда помчала б до тата і сказала б йому… Сказала, що Платон — не Вербицький! Байстрюк! А мама… Мама — хвойда! Хай би гнав їх геть!

— Вона подзвонить… — прошепотіла з люттю, глянула у вікно. Сутеніло. Телефон мовчав.

На десяту вечора у квартирі Ліди Вербицької пролунав тільки один дзвінок. Стас роздратовано повідомив, що прийшла фура з мийними засобами і він контролюватиме розвантаження до останнього.

— Не чекай мене, Лідо. Лягай, — крикнув у слухавку. — Усе! Я побіг…

Об одинадцятій вечора Ліда Вербицька вхопила старе групове фото лікарів двадцятип'ятирічної давнини і пішла до материної квартири.

Двері відчинила бліда як смерть Іветта, і тільки це було такою надзвичайною подією, що Ліда перелякалася до сирітської всцячки і раптом подумала, що дурна Ангеліна розповіла Іветті про їхню ранкову розмову в храмі Божому, а Іветта няньку просто вбила. Ухопила важку сковорідку, гепнула по маківці, і — кінець.

  110