ФАНТАСТИКА

ДЕТЕКТИВЫ И БОЕВИКИ

ПРОЗА

ЛЮБОВНЫЕ РОМАНЫ

ПРИКЛЮЧЕНИЯ

ДЕТСКИЕ КНИГИ

ПОЭЗИЯ, ДРАМАТУРГИЯ

НАУКА, ОБРАЗОВАНИЕ

ДОКУМЕНТАЛЬНОЕ

СПРАВОЧНИКИ

ЮМОР

ДОМ, СЕМЬЯ

РЕЛИГИЯ

ДЕЛОВАЯ ЛИТЕРАТУРА

Последние отзывы

Невеста по завещанию

Очень понравилось, адекватные герои читается легко приятный юмор и диалоги героев без приторности >>>>>

Все по-честному

Отличная книга! Стиль написания лёгкий, необычный, юморной. История понравилась, но, соглашусь, что героиня слишком... >>>>>

Остров ведьм

Не супер, на один раз, 4 >>>>>

Побудь со мной

Так себе. Было увлекательно читать пока герой восстанавливался, потом, когда подключились чувства, самокопание,... >>>>>

Последний разбойник

Не самый лучший роман >>>>>




  115  

Стас кілька разів зустрічався з Олегом і Зоряною, усе намагався розпитати про Ліду, та Зоряна й сама мало що розуміла.

— Вона розмовляє зі мною тільки про справи, — сама дивувалася. — Варто просто запитати: «Як ви, пані Лідо?», вона відповідає: «Все чудово!» і йде геть.

— Може, у неї хтось з'явився? — припустив Олег.

— Ні, — запротестувала Зоряна. — Працює фанатично. За трьох. І… рівна. Така рівна стала. Ніби на одній ноті.

— Шнітке… — буркнув Дезінфікатор.

— На одній ноті з життя зникає музика, — сумно всміхнулася Зоряна.

Але одного разу Стасові ввірвався терпець. Кобенитися геть перехотілося. Та нехай! Він сам піде до неї! Дочекається біля клініки і таки з'ясує, що трапилося. Час минув. Може, заспокоїлася і пояснить нарешті… Та, перш ніж іти до Ліди, Стас за звичкою забіг до Іветти. І сам не розумів, що саме знову і знову штовхало його до колись ненависної тещі. До втечі Платона і Раї вже звик — чого собі брехати, не надто напружувався щодо пошуків. Виправдань не бракувало: а може, їм там десь далеко — краще… Та варто було переступити поріг професорської оселі і лише зазирнути у скляні Іветтині очі, як серце шаленіло. Стас нервував, намагався бути переконливим:

— Ми їх знайдемо, Іветто Андріївно! А ви сьогодні… як?

Того дня Стас теж зайшов до вітальні, зніяковілим поглядом ковзнув по тещі: як суха гілка у вазі, у тому кріслі.

— Іветто Андріївно… Ви як?

Поряд з'явилася змарніла Ангеліна, захитала головою, наче казала: «Ой Стасику, нащо ті дурні питання?! Сам бачиш! Не стало Іветти — тінь Іветтина вітальнею вештається, як ноги тримають. З дому не виходить». — «А робота?» — спитав Стас очима. — «Яка робота?! Одна в неї тепер робота — синочка дочекатися».

— Крісло допоможи пересунути, — прошепотіла нянька. — До вікна.

— Навіщо? — не зрозумів.

Озирнувся: Іветта вчепилася в ручки крісла, намагалася встати. Та де там! Нема сили. Платон із собою забрав. Обоє кинулися, під руки підхопили. Дотягли до дивана, всадили. Іветта вчепилася у диванні подушки, звела на Стаса очі.

— Прошу, Стасе. Переставте крісло до вікна. Ангеліночці важко.

— Добре.

— Ого! Та ти підвищення в Іветти заслужив, — зашепотіла Ангеліна. Тягла разом з Дезінфікатором важке крісло до вікна, супилася.

— Що ви, добра пані, мелете?

— Ой, святі-грішні! Я мелю? Я правду кажу. Як був ти «молодим чоловіком» — ненавиділа. Як «Стасиком» і «Станіславом» став — простила. А як «Стасом» — полюбила.

Стас спантеличено глянув на няньку.

— А крісло навіщо до вікна?

— Бо ноги не тримають, а хоче сидіти біля вікна, виглядати…

— Авжеж, — посмутнів: «Що та Ліда собі думає? Мати, може, останні дні доживає, а вона геть із глузду з'їхала — хоч би забігла колись. Коза!»

Удвох з Ангеліною спробували поставити Іветту на ноги. Не виходило. Геть нічого не виходило! Стас відчув, як до очей підступають сльози. Смикнув головою, як та коняка, няньку відсторонив: погуляйте, добра пані, — підхопив Іветту на руки і поніс до крісла.

— Дякую, Стасе… — Іветта шепотіла рівнесенько. На одній глухій, безпорадній, моторошній ноті.

«Ні, Лідо! Хоч казися, а я тобі сьогодні все скажу!» — подумки вибухнув Стас, пішов до дверей.

Нянька бігла слідом.

— Стасику! Ти скажи… А ввечері заскочиш? Треба ж її до ліжка перетягнути. Та й того… туалет там, умитися… А може, мені якусь помічницю собі найняти? Так Іветта не схоче чужих у хаті.

— Заскочу… — ховаючи розпач, процідив Дезінфікатор.

Ліда Вербицька все думала, думала. І все про себе, А вона — хто? Яка насправді? Що їй можна, а чого ні? Орієнтирів не було. Доля розмела. Тато… Тільки тато. У неї був справжній тато. І для початку нового життя Ліді Вербицькій цього видалося цілком достатньо. Та думки про сиротинець, Іветту, Платона і Раю, няньку, Стаса не покидали, заважали, роздирали серце сумнівами і врешті-решт Ліда вирішила: хай собі крутяться, раз від них — нікуди. Вона з цим упорається, бо вона — Вербицька. Остання справжня Вербицька, а Вербицькі — лікарі від Бога. Упала в роботу — й маківки не видно.

Надвечір, коли прийом пацієнтів закінчувався і в клініці залишався тільки сторож Василь Іванович — жвавий дідуган із міліцейським минулим, лікар Вербицька виходила останньою. Пішки йшла до винайнятої квартири біля метро «Арсенальна». Якщо навпростець, так із півгодини ходу, та Ліда робила гак і спочатку йшла на «своє місце»: повертала до Лаври, ішла повз лаврський мур, зводила очі до золотих маківок, доходила до мистецької галереї і повертала праворуч, на вузьку, непримітну доріжку. Устелена старовинною бруківкою, захована у деревах, вона стриміла вгору, до невеличкого майданчика, звідки видно не тільки весь лівий берег Києва, а й синьо-зелений безкрай за ним. Майданчик обривався кручею. Падав до Дніпра. Здавалося, стоїш на затишній і аж ніяк не пафосній вершині світу. А якщо ще Бога шукаєш, то варто лише озирнутися праворуч — і золоті лаврські маківки, що до них треба знизу вгору линути, тут на рівні очей, поруч. Варто лише простягнути руку…

  115