117 
— Ангеліночко, — прошепотіла раптом жорстко. — Води зігрій. Миску неси. Манікюрний набір… Та не барися.
— Ой, святі-грішні, біжу, — забубоніла нянька, засовала вітальнею. — Ти надовго, Лідусю?
— Назавжди…
Під ранок разом з Ангеліною дотягла Іветту до ліжка у спальні, і, коли нещасна забулася непевним тривожним сном, Ліда врешті отямилася, та не звалилася, напосіла на няньку: розказуй!
Нянька плакала, божилася — нема життя! Як Платосик не знайдеться — пропаде Іветта. Тане, бідна, і плеча не підставити. Руїни. А все та Райка, хай би її чорти!.. Вона, лукава, привчила Платосика пігулки у глиняного бичка ховати. Стасик його під ліжком знайшов. І де вони того бичка ховали? Сам Бог знає, бо на Ангеліні гріха нема! Щодня під ліжком підлогу мила, а бичка не бачила. О-ой, добив той бичок Іветту. Як гепнула об підлогу, так із того бичка пігулки й посипалися. Це ж що виходить? І без ліків міг? І брехали ж! Обоє брехали з дня у день, що Платон пігулки ковтає. Оце Іветту й добило. Не треба було нам тієї Райки в дім! Вона все заколотила! Дитинку їй, бач, урятувати треба…
— Мама не хотіла своїми руками вбивати те дитя, — прошепотіла Ліда, вразилася: істина.
— Ой, святі-грішні! Все вона тобі «мама», — бовкнула нянька.
— Я — Вербицька. Мій обов'язок…
— То тебе обов'язок до нас привів, Лідусю? Не серце?..
— Не колупайся в моєму серці, Ангеліночко, — наказала. — Бо вижену.
— Ой! Ой! Та ти тільки глянь на себе! Чисто друга Іветта. Уже й хазяйнувати взялася.
Ліда глянула няньці в очі, сказала:
— Так і є. Мама… злягла. Я тут тепер за хазяйку.
— Чого б це?!
— Бо я остання справжня Вербицька, і все, що тут є… Тільки моє. І дім, і татків інструмент, і весь його спадок, і ти… І… мама.
— А Платон? — набундючилася нянька. — Платосика не шукатимеш?
— Не шукатиму, — прошепотіла. — Захоче — сам повернеться. Хоча з медичної точки зору було б вельми цікаво відстежити його адаптацію… До того ж Платон — не Вербицький… І вплив наших генів…
— Не Вербицький? А може, я тобі збрехала тоді… у церкві?!
— Годі вже!
— Чого б це? Збрехала!
— Навіщо?
— Бо Іветта Андріївна веліла так казати. Знала ж, бідна, що колись дізнаєшся.
— Навіщо веліла брехати?
— Щоб ти на неї лютувала! Не на тата свого. Хоч було за що…
— Мовчи! Тата не чіпай! Ох ти ж і грішна, Ангеліночко! Виходить, Платон…
— А я звідки знаю?! — вибухнула нянька. — Як мені хазяйка веліла говорити — так і кажу!
— Годі! — аж потьмяніла. — Годі мене плутати, нянько! Захочу, і без тебе до правди докопаюся. Та й не треба копатися… Так знаю. Одна я — Вербицька. Бо Вербицькі тіла людські лікують… А Платон… Платон душі гоїв. Інша кров… Інша місія… Хай літає…
— Аби не впав! — прошепотіла нянька.
— Мені однаково! Мені маму треба на ноги поставити!
Режим. У професорській оселі на Подолі запанував новий режим. Зранку Ліда міряла Іветті тиск і температуру, власноруч розкладала у пластянки ліки, пересвідчувалася, що нянька приготувала для матері щось смачне і поживне. Потім допомагала Іветті дійти до ванної, вмивала, переодягала, саджала біля вікна у крісло-трон.
— Сьогодні ще поснідай у кріслі, — говорила-навіювала. — А завтра спробуємо пересісти за стіл. Думаю, Платонові це сподобається.
— Добре, Лідочко, — Іветта кволо всміхалася, повертала голову до вікна, ніби Платон уже спішив подивитися, як мама снідає за столом.
Ліда залишала Ангеліні аркуш паперу — усе по годинах розписане. Спішила до клініки.
— Як справи, пані Лідо? — питала Зоряна.
— Все чудово.
— Як мама? Як Платон?
— Дякую, Зорянко, всі живі-здорові. А що у нас сьогодні? Аналізи з лабораторії вже привезли? Я не можу починати прийом без аналізів пацієнтів.
Та — починала. Дві ставки випросила — щодня зранку до вечора. Коли останній пацієнт виходив із кабінету лікаря Вербицької, Ліда викликала таксі і мчала додому. До пацієнтки Іветти. Нагодувати, заспокоїти, перевірити тиск, допомогти дістатися до ліжка й упасти поруч із мамою на те місце, де колись лежав тато. У рожеву кімнату так і не заходила.
За тиждень до професорської оселі на Подолі прийшов Стас.
— Лідки нема! — роздратовано буркнула нянька.
— А відколи, добра пані, Ліда для вас Лідкою стала? — здивувався Дезінфікатор.
— Як здуріла, так і стала! — насупилася Ангеліна.
117 
