122 
— Навіщо? — відчайдушно прошепотіла Ліда.
— Я Іветті пообіцяв, — відповів Стас.
Зірватися з місця в момент не вийшло. Кілька днів Стас простирчав на телеканалі, і, коли врешті дізнався, звідки був репортаж, на складах у Вишгороді сталася невеличка, але таки пожежа, тож певний час Стас спілкувався зі страховиками, пожежниками, міліцією, намагався оцінити збитки і відшукати винного. А потім застудився посеред літа, та й Ліда поводилася дивно — ніяк її не залишити. Щодня ходила по храмах, роздавала милостиню, наказувала:
— Помоліться за мою маму… Пом'яніть маму мою…
Наприкінці серпня Стас урешті дістався невеличкого села на Полтавщині, де в середині липня край зеленого поля зелений журналіст брав інтерв'ю в капітального дядька… Віктора Івановича Гая тут знала кожна собака, а Платона і вагітну Раю — ні.
— Та мало хто дорогами вештається, — знизували плечима селяни. — Онде депутати нещодавно на полювання припхалися. Гасали полями, самі наче ті зайці. А бородатого і вагітну не бачили. Та он і Віктор Іванович. У нього запитайте.
Віктор Іванович Гай, хоч, здається, знав відповіді на всі питання, ясності не додав.
— А… Щось таке було… — роздивлявся світлину, що її привіз із собою Стас. — Як, кажеш, їх звати?
— Платон і Рая.
— Рая, Рая… — супився роздратовано.
— А це не той Ісусик, що в баби Климчукової тирлувався? — проверещало пацаня рочків семи, що несподівано виникло біля дядька, як із неба звалилося.
— Який ще Ісусик?! — гримнув Віктор Іванович.
— А я почім знаю! — відважно огризнулося пацаня. — Баба його Ісусиком називала, і ми собі…
За десять хвилин Дезінфікатор стояв перед заваленою огорожею старої хатинки край села.
— Бабо! Бабо Климчукова! — горлало пацаня, що визвалося провести Стаса.
— А у баби що — імені нема? — спитав Стас, спостерігаючи, як від хатинки до них потиху суне сухенька бабуся.
— А я почім знаю?! — кинуло пацаня. — Дід був Климчуком, а як помер, так на селі бабу стали Климчуковою звати. — До бабусі звернуся: — Бабо! До вас люди!
Стас показав старенькій світлину, вона очки примружила, вдивилася.
— Ото! Ісусик… І Магдаленка його… Пішли… Пішли…
— Куди пішли?
— А не знати куди. Як прийшли, так і пішли. На ноги встали і пішли…
— Хоч у який бік, знаєте? — розгубився Стас.
— Я знаю! — видало пацаня, обернулося на схід. — Туди.
— І давно?
— А я почім знаю?! Тільки їх не двійко було. Троє. Ісусик, дівчина з пузом і ще якийсь дядько з ними.
Стас став лицем на схід, дух перехопило — неба до біса! На дві третини формату. Фотограф сказав би — забагато неба, а Господь, певно, недарма стільки лазурі заколотив. Дивишся в те небо і вже летиш. Оце б, справді, злетіти, зверху роздивитися, де ті босяки ховаються. П'яна ґрунтовка розрізає поле, лісосмуги в геометрію граються…
— А куди ця дорога веде? — спитав хлопчину.
— До інших доріг. Вони за селом перетинаються і знову в різні боки.
— І де ж мені їх шукати?
Пацаня серйозно зиркнуло на Дезінфікатора.
— Ісусика? Як Ісусика, то прямо їдьте. Усе прямо і прямо…
Стас почервонів від незрозумілої прикрості, ніби став малим та дурним проти звичайного сільського хлопчика. Кахикнув, простягнув хлопцю руку.
— Ну… Давай! Дякую за допомогу.
— Бувай! — хлопець ляснув долонькою по Стасовій долоні.
— Ну ти силач! — розсміявся Стас. — А звати як?
— Климчук! — пацаня розреготалося і чкурнуло геть.
Спантеличений Дезінфікатор стояв край невеличкого села.
На вітру. Під небом. І геть не хотів сідати в «тойоту». За селом крутилася дорога, та здавалося, якщо на неї ступати, то тільки босоніж, щоб усією ступнею відчувати її, землю.
Стас усміхнувся збентежено, сів за кермо і поїхав. Прямо в небо.
Перші годину-дві «тойотою» керували дитячий захват і вільний дух мандрів. Стас повідчиняв вікна, усміхався безтурботно, у голові крутилося єдине слово: життя…
— Життя… — на ті кольори чисті, на дзвінке цвірінчання пташине, повітря з гіркими травами, а не гірко… Солодко. Квіти в бур'янах, курява за автівкою, посеред поля — дерево розлоге, а за ним десь далеко на пагорбі кінь такий маленький, що і масті не розібрати. Життя.
Він не знав, із якого дива послухався поради малого хитруна Климчука їхати прямо і прямо, та й не було у степу прямих шляхів. Вони крутилися зміями, і Стас навмання вибирав той, який продовжував примарну пряму, заглиблювався все далі і далі в чисті кольори, пташине цвірінчання, трав'янисте повітря і тільки коли сонце на обрії пірнуло у віття дерев, схаменувся.
122 
