19 
Озирнувся… І змертвів — шибка на відчиненому Марусиному вікні тихо дзеленчала.
Німець не повірив. Протер окуляри, на носа напнув, вдивився — відчинене! — і все одно не повірив.
— Оце так ти вирішила познущатися з мене, Марусько? — зітхнув і був до ставка далі посунув, та знову озирнувся: ану як привиділося?
Та ні. Не привиділося. Відчинене віконце. Вітерець занавіску назовні витяг, грається, мов насміхається.
Стьопка злодійкувато озирнувся і пішов на те вікно.
Біля бузку традиції не зрадив: став під кущ, курив не курив, недопалок кинув і відшукав стару дірку в так само старій огорожі. «А що вони мені зроблять?! — билося в скронях. — Висміють? Та хай! Все одно з мене все село сміється — німець-нікчема. Та й вона! І вона сама насміхається. Це ж треба — заміж вискочила, на вулицю з чоловіком виперлася, а сама переді мною те намисто по грудях катає. Скажена, не інакше. Чого хоче? І нащо вікно відчинила? Для мене? Та ні! Скоріш за все, хоче Льошику своєму показати, який у неї вірний раб є, яку вона примху собі завела була рочків сто тому. Скоріш за все. А я… А мені все одно. Мені оце просто цікаво, нащо Маруська вікно відчинила. Здалеку роздивлюся і піду. Нема у мене часу в чужі вікна довго заглядати. Мені ще того… ще треба встигнути втопитися»
До вікна — метри три, не менше. Темно, аж око ріже. Нічого не видно. Стьопка підкрався до розлогої вишні, сховався за неї й обережно визирнув — нікого. Потовкся хвилину-другу. Тільки з-за вишні вийшов, аж з вікна чути — чоловік захропів. Та так душевно захропів, що аж шибки на вікнах задзеленчали. «Льошка, хто ж іще», — подумав Стьопка і вже був ступив крок до дірки в огорожі, як побачив Марусю: з вікна надвір нахилилася, наче виглядає кого, — і намисто червоне з шиї звисає.
— А чого це ти не спиш, Марусю? Онде ніч надворі. Ще не награлася з молодим своїм чи вже ухайдохала його до ручки? — чи то прохрипів, чи то простогнав.
А вона ще дужче з вікна перехилилася.
— Та, дивлюся, німець кудись поночі чеше. Дай, думаю. запитаю, куди зібрався?
— А піду втоплюся, — сказав Стьопка.
— А мене на кого? — Спину вирівняла, підборіддя — вище.
— Та на нього! — мотнув головою в бік кімнати.
— То хоч заскоч попрощатися, — каже ніби й серйозно, а німцю — лише сміх у її голосі.
— Та — коли?
— Та — зараз! — Маруся. І от ніби серйозно знову, а німцю аж регіт чується. Оскаженів: знущається румунка, навіть померти нормально не дає.
— Дивись, Марусько! — прошепотів люто. — Сама напросилася. Оце зараз у вікно скочу, назад не випхаєш!
— Та чого б це я тебе випихала? — знов серйозно.
Стьопка враз охолов, голова обертом, ноги слабкі й плакати хочеться.
— Чуєш… Марусю… Кінець нам. Кінець… Ти тепер заміжня стала.
Рота рукою затулила, розсміялася тихо.
— Ох і балакучим ти став…
— Та як же ми. У кімнаті той, твій… спить.
— А я не сплю. — Нахилилася, наказала: — Ходи вже…
Німець про все забув. Подерся на підвіконня і за мить зник у відчиненому вікні. І за цю мить таким героєм себе відчув — наче замість Гагаріна у космосі побував. А в кімнату вскочив — мамо рідна! На ліжку Льошка хропить, біля вікна Маруся в одній сорочині з намистом на шиї, і оце між ними — він, як кизяк в ополонці.
Закрутився на одному місці.
— Та… піду, мабуть, — шепоче і голосу свого не чує.
Маруся всміхнулася, підійшла до Стьопки, затулила йому рота поцілунком. Відірвалася. На Льошку кивнула.
— І оце б ти мене на нього кинув?
— Сама на нього кинулася, — відповів гірко.
— Щоби не топився, — наказала Маруся.
— Все одно пропаду, — прошепотів.
— А я тебе оженю, Стьопо, — відповіла. — Рівні будемо. У мене — оцей ось, а ти, приміром, Тетянку горбоносу візьмеш… А ночі — наші…
— Марусько, та ти… Румунка божевільна, — перелякався.
Вона приклала палець до губ, мовляв, тихесенько мені, й опустилася на підлогу. Стьопчині ноги підкосилися, мов зраділи, — і так ледь німця тримали. Він опустився на підлогу поруч із Марусею і, поки її ловкі руки нетерпляче розстібували ґудзики на його сорочині, обережно відсунув подалі Льошчину руку, яка впала з ліжка і звисала собі просто над Стьопчиним носом.
За рік знову літо в голови запекло.
— А чого це ти, німцю, усе либишся? — запитав баяніст Костя, коли якось ранком прийшов у тракторну бригаду і побачив, як німець без суму колупається у тракторі.
19 
