— Коли вже та злучка буде… — салі собі про компартійні плани зближення міста і села. — Нам робочих рук не вистачає.
Злучка усе відкладалася, та попри все у степу з'явилася нова вулиця з десятком міцних цегляних будинків.
Маруся поралася по хаті й усміхалася, згадуючи, як розгубився німець, коли узнав, що мусить женитися, аж тут — Льошка на поріг. Веселий. Дружину на руки підхопив і ну кружляти.
— Та що? Що? — здивувалася.
На підлогу поставив, очі сяють.
— Ну, Марусю, готуйся… До нової хат и переїжджаємо!
— Справді? — не повірила.
— Чекай… Чекай, люба! — обійняв, до себе притис. — Усе у нас буде. Усе! І в санаторій поїдемо.
— Та не хвора я, — розсміялася.
— Тоді у парткомі путівку за кордон попрошу. У Болгарію. Як член партії.
— Ляжу тебе безпартійна.
— Тну мене… як те сонце — Посмішку сховав, брови серйозно насупив. — А що у нас на обід, жінко?!
Поглядом обпекла, мовляв, ох і суворий, поправила червоне коралове намисто на шиї й пішла в кухню.
Льошка сів біля столу і намацав у кишені холодні камінці. Хай, хай… Оце пообідає і тоді вже вручить Марусі подарунок. Вона такого, мабуть, і не бачила.
Холодні прозорі камінці у кишені — то результат довгих роздумів, і Льошка чогось був упевнений, що варто лише Марусі побачити вибагливе намисто із прозорого гірського кришталю, як вола світ за очі закине ті дурні коралі, на які Льошка натикався щоразу, як хотів Марусю поцілувати. Уже і так пробував умовити її те намисто зняти і сяк, а Маруся уперлася — ні в яку!
Льошка вийняв намисто з кишені, поклав на стіл і прикрив рушником. За мить Маруся поставила перед чоловіком тарілку гарячого борщу і присіла біля нього. Льошка за ложку взявся та Марусі:
— Рушника подай…
— Сам візьми, — здивувалася, бо вона від того рушника вдвічі далі, ніж Льошка.
— Та ні, — вперся, — ти подай.
Маруся насупилася сердито, підхопилася, рушник зі столу — смик! Намисто прозоре собі на підлогу — шубовсть! Льошка роздратовано махнув рукою і поліз намисто шукати.
— Ех, Марусю! Весь сюрприз зіпсувала, — бурчав з-під столу. — Я хотів, щоби ти рушника підняла, а там на тебе… — виліз, намисто з гірського кришталю Марусі простягнув. — Це тобі, жінко.
Маруся намисто до рук взяла, всміхнулася.
— Гарне…
— Вдягни, — попросив.
Кивнула. До одежної шафи підійшла, перед дзеркалом стала, було за коралі взялася, вже до вуха підняла…
Завмерла. Назад на шию повісила, нове намисто у руках розправила та до грудей приклала.
— Ох і гарне… — серйозно так.
— То вдягни, — Льошка наполягає.
Від шафи відійшла, шкатулку з серванта дістала, відчинила, намисто з гірського кришталю обережно до неї поклала.
Зачинила шкатулку, наче хреста поставила.
— На свято вдягну. Чого таку красу щодня тягати…
Льошка скоріше відчув, ніж зрозумів, — не вдягне.
Ніколи не вдягне. Зітхнув над борщем, ложку-другу сьорбнув і запропонував:
— А хату нову подивитися сходимо? Чи теж — на свята?
— Сходимо, чого ж не сходити.
Нова хата була останньою Льошчиною надією здихатися дивної Марусиної прив'язаності до старої ще бабиної Парасчиної, а потім Орисиної хати з вишнею у дворі та великим бузковим кущем біля паркана. Коли молоді після весілля з тиждень покачалися тут по ліжку, Льошка запропонував молодій дружині:
— Ходімо, Марусю, до моєї хати. У мене і місця більше, і якраз у центрі села. Чого це ми твою мати у малу кімнатку загнали, коли у моєї матері хата порожня стоїть?
Маруся у відчинене віконце глянула.
— Зачекаємо трохи…
Місяць минув, півроку, рік. Знову літо у маківку пече, а Маруся знай одне — зачекаємо. Льошка часу не гаяв. Як став при Старостенкові заступником, то усе дізнавався, коли ж господарство і для нього нову хату збудує, бо залізно знав: у нову власну хату зі старої материної Маруся не те, що піде, — бігтиме й перекидатиметься.
Старостенко Льошку цінував, та вчителі з агрономами Рокитному теж потрібні були. От і довелося рік чекати, поки на новій вулиці край села з'явився рядочок гарненьких цегляних будинків під шифером і голова дозволив заступникові піти до новобудов перед усіма іншими і вибрати собі будь-який із будинків на вулиці.
— Дивись! — вихвалявся Льошка, коли вони з Марусею надвечір врешті дійшли до нової вулиці, за якою одразу розлягався степ. — Можемо, кран асфальтівки жити, можемо другу від дороги вибрати, щоби не чути, як вантажівки гудуть. А можемо аж у крайній оселитися…