93 
Катерина на Ігора подивилася. Потім на Дениса очі перевела. Зітхнула. Денисові:
— Така у вас печінка… скривджена.
— Що?! — Денис уторопати не може.
— Вам би до лікарні треба… — Катерина йому. — Оце ще трохи позволікаєте, і пізно буде. Ви б не барилися…
— Гей, дівчино! Нащо лякаєш?! — ошаленів Денис.
— Не лякаю. Бачу… Ігор напружився.
— Катя, Катя…
Вона до Крупки-молодшого обернулася:
— Мотузку шукали… Соколом стати хтіли… Нащо дурне вигадуєте? Холодно вам. Скарби серця не зігріють. Хто рахувати звик, тому важко щастя прийняти…
Крупка-молодший аж сів на колоду біля мазанки.
Катерина брови звела.
— Вибачайте. Час мені. Прощавайте… — і двері зачинила.
— Ні хера собі, — прошепотів Денис. — Що це було?
— Поїхали на курган, — відшепотів Ігор. Голос геть пропав. — Треба спробувати. На місці подивимося, хто там нас не прийме…
— Та нам, здається, тут ніхто не радий. Бач, які падлючі селяни! Як восени ми приїхали, то вони ладні були останню курку зарубати, щоб людей зі столиці пригостити. А тепер?
Що сталося? Як подуріли!
— Поїхали на курган, — Ігор його сіпає. — Не можу тут бути. Моторошно…
Курган — веселий. Травою зеленою вкритий. Від згорілої восени копи — й сліду нема.
— Добре, що я лопати прихопив, — процідив Денис. — Оце така лярва, мать її… Щоб поважним людям притулку не дати?! А ще кажуть, село… таке відкрите, доброзичливе… — та до Ігора: — Брате, а чому ми тим тіткам не веліли, щоб копати приходили?
— Не знаю, — буркнув Ігор. — Давай уже самі…
— Брате! Я помічник народного депутата! Та й ти — кандидат історичних наук…
— А під курганом — скарби. Справжні скарби! Нащо нам чужі очі? Давай уже копати!
— Ти починай… Я зараз, — Денис пішов до джипа, витяг пляшку коньяку, відкоркував. — Мені потрібен тонус. Ця дівка мене геть спантеличила. А ти будеш?
— Ти б не пив… — Ігор йому.
— А-а-а! Повірив сільській божевільній?! Мій ти вразливий друже! Ну, тоді копай, а я… — І Денис приклався до пляшки.
Крупка-молодший обійшов курган. Знайшов місце осінніх розкопок і свій хитрий знак, під яким — він точно знав — лежали дивовижні срібні статуетки, яким ціни не скласти. Лопату в руки — і ну копати.
Махав, махав, аж зопрів. А — порожньо.
— Що ж ти, Катя, наворожила?! — прошепотів. І — далі.
Аж — дзелень під лопатою!
Навколішки впав, землю руками розгрібає й озирається. «Хай би залився!» — про Дениса думає. Добрався до чогось металевого. Землю обтрусив.
— От сука! Мо', сама й підклала! — і жбурнув геть кришечку іржаву, якими жінки домашні консерви на зиму закривають.
— Що знайшов? — до Ігора доліз уже п'яний Денис.
— Кришку… Від закрутки… — відповів Ігор роздратовано.
Та не було ще такого, щоб Денис пив, мов та коняка, коли під носом скарби лежать!
— Краще бери лопату в руки і копай. Одразу протверезієш!
Курган раптом — як трусоне! Ігор відскочив — аж перечепився. У траву під курганом упав. А земля зверху обвалилася і засипала все, що Крупка-молодший прокопав. Денис розсміявся:
— О! Я вже тверезий!
— Божевілля! Це просто якесь божевілля… — Ігор підхопився. — Поїхали!
— Куди? — Денис йому.
— До Катерини! Хай пояснить… Хай скаже… Вона щось знає. Поїхали!
— Я, коли вип'ю, то за кермо не сідаю! — відповів Денис. — Принципово!
— То й сиди тут! — Ігор лишив Дениса біля кургану, поплентався до мазанки.
Катерина надворі стояла.
— Що відбувається?! — Крупка-молодший так закричав, що пси з-за мазанки вискочили. — Що ти зробила? Чому курган валиться?
— Час йому… — відказала Катерина.
— Що ти кажеш?
— Новий курган росте… А старому- час умирати. І все своє із собою забрати.
— Зупини це!
— Хіба я Бог? — посміхнулася. — Товариша свого до лікарні доправте. Бо ж помре…
— Та що це за місце прокляте!
— Шанівка… — сказала. — Прощавайте, час мені… І пішла до села. Мазанки не зачиняла.
Алка Залусківська з Раїсою такий гарний букет на постамент поставили!
— А ваза ж! — не могла нарадуватися Алка.
— Це Ромчика колись районна рада нагородила за жнива, — тепло згадала Раїса. Велику глиняну пазу на постаменті підрівняла.
— Отакі дурні люди були у райраді, — озвалася Алка. — Нащо комбайнерові ваза?
— У сараї й простояла, — усміхнулася Раїса. — А куди її ще? Для хати завелика, викинути — шкода.
93 
