94 
— От і згодилася, — сказала Алка. — Люди повернуться, а ми їх — квітами… Гарно?
— Гарно…
До жінок підійшла Катерина.
Алка запитала:
— Пустила?
— Поїхали… — відповіла Катерина.
— А ти куди?
— Каміння збирати…
— Хіба що за хатами, — сказала Раїса. — Вулиця вже геть чиста…
— Ще багато розкиданого, — Катерина їй. — Піду…
— Чуєш, Катя! — Алка гукнула. — А мо', й собі хату на вулиці лаштуй. Повернуться люди… Заживемо…
— Ні, — усміхнулася. — Мені мазанка випала.
— Незчуєшся, як Килиною станеш, — застерегла Алка.
— Хіба погано? Будете до мене в гості ходити, тіло лікувати… Душу… А я з пагорба на Шанівку любуватимуся. Хіба погано?
Весняної, глухої, як баба Килина, ночі весь світ затих і солодко заснув. Із небес тільки один вогник і видно — з віконця мазанки ллється.
— Яка ж Катя неекономна, — бурчить Ничипориха.
— Та відчепіться вже, бабо! — Сашко їй.
— Овва! Мале буде мені рота затуляти! — образилася Ничипориха.
— Годі вам! Дайте дитині поспати, — мамка просить.
— А я їм зараз… — татко.
— Льонька! Не треба! Не треба! Я вже давно мовчу! Це ви з Дариною все базікаєте! — Ничипориха.
— Ну, подивилися… Час нам, — татко постановив.
— Я ще хвилинку, — Сашко каже.
— Е, хлопче! Негоже підслуховувати. Зараз Роман прийде… Вшиваймося! Бо як вони з Катериною нас побачать, то образяться, — татко йому.
— Та добре вже… — Сашко. — Я тільки щоки її торкнуся.
— Сашко! — татко, а мамка йому:
— Льончику! Та хай…
Аж звідкись — ніби вітерець.
— Гайда вже! — гукнула Ничипориха і першою розтанула.
Катерина розплющила очі.
— Дядьку Романе? Це ви? — І чого ти мене, Русалонько, дядьком звеш? — сумно всміхнувся Роман.
— А як же? Ви дядько дорослий, а я все ніяк не виросту…
Ви мені краще розкажіть, що по світах бачили. Де були?
— Нудно по світах вештатися. Усюди однаково. Мені біля тебе краще. Над Шанівкою літаю та все дивлюся, як ти каміння збираєш… — Іще є…
— Уже й за хатами геть усе чисто зібрала. — Іще є… — І доки збиратимеш?
— Поки люди в село не повернуться…
— То відпочинь зараз… Свічку загасити?
— Загасіть…
Дмухнуло, понесло. Ніжний повів — по волоссі русявому:
— Спи, Русалонько…
Оченята заплющила, зашепотіла:
- Ой летіли дикі гуси,
- А за ними і Катруся!
- Ой летіли, ґелґотали,
- Милій Катрі щастя дали…
І заснула.
— Вона ще й співає! — буркнула Ничипориха.
— То ви підслуховували? — сіпнувся Роман.
— А ти, Ромчик, не гарячкуй! Не на Землі, їй-богу! Тут геть усе чисто чути. Сам знаєш… — Ничипориха йому.
— То вуха затуліть, — Роман їй.
Катерина всміхнулася вві сні, повернулася на бік, приклала до грудей вимучені камінням долоньки.
— Ану, бабо, тихіше! — гримнув на Ничипориху Роман. — Вимітайтеся мені.
— Разом вимітаймося, — Ничипориха. І просить: — Гайда на Шанівку глянемо.
— А чого ж…
Над мазанкою зметнулася легка хмаринка. До Шанівки попливла. Розігнала наглі хмари. Ясно стало. Так ясно, що, може, хоч Бог урешті побачить малу Шанівку.
94 
