12 
Час минав, великий день наближався. Якось увечері чудернацький візок з незрозумілою поклажею прокотився по Гобітону й зупинився під Торбою–на–Кручі. Здивовані гобіти вискакували з домівок, де вже заходилися світити лампи, щоб подивитись на нього. З фургона вилізли гноми з довгими бородами, у каптурах, насунутих на очі. Кілька гномів так і залишилися у Торбі. В середині вересня з боку Брендівіни повз Поріччя проїхав ще один візок; правив ним дивного вигляду старий у високому синьому капелюсі, довгому плащі та сріблястому шарфі. В нього були довга біла борода та кущуваті брови, що сягали врівень з крисами капелюха. Дітлахи–гобітенята бігли за візком по всьому селищу нагору до Кручі; вони здогадалися, що це прибули ракети для феєрверка. Біля парадного ґанку Більбо старий заходився вивантажувати великі низки вертушок найрізноманітніших видів та форм, а ще кожна мала ярлик з руною «Г» та ельфійським знаком:
То були, звичайно, Гандальфові знаки, бо старий цей і був Гандальф–чарівник, уславлений у Гобітанії саме завдяки своєму мистецтву робити чудеса з вогню та диму. Інші його заняття були куди складніші та небезпечніші, але малий народ Краю про це нічого не знав. Для них він став ще одною принадою свята. Тому–то так і раділи гобітенята. «Де знаки, там чарівники!» — гукали вони, а Гандальф посміхався до них. Вони вже бачили його раніше, хоча чарівник зрідка навідувався до Краю й ніколи надовго не затримувався; але ні діти, ні навіть найстарезніші старожили не бачили вогняної потіхи — вона залишилась лише у переказах.
Більбо з гномами допомогли старому впоратися з розвантаженням. Коли все скінчили, Більбо роздав кожному малюкові по грошику, але жодної вертушки чи хлопавки вони, на великий жаль зівак, не одержали.
— Біжіть собі! — промовив до них Гандальф. — Усього матимете досхочу — але у свій час.
По тому вони з Більбо увійшли в оселю, і двері за ними зачинилися. Гобітенята ще хвилинку покліпали очима на двері, а потім пішли, відчуваючи, що до гулянки не доживуть.
А Більбо з Гандальфом сиділи біля прочиненого вікна у маленькій кімнаті вікнами на захід. Стояв тихий, ясний полудень. Садочок ряснів квітами; були там ротики, соняшники, а настурції, що вилися по стінах будинку, зазирали у круглі віконця.
— Надзвичайний у тебе садок! — мовив Гандальф.
— Авжеж! Я його дуже люблю — більше ніж увесь старий добрий Край. А все ж таки мені потрібен відпочинок.
— Отже, ти насправді зібрався…
— Так. Я це вирішив уже кілька місяців тому і не передумав.
— Ото й добре! Тоді годі й говорити про це. Дотримуйся лише плану, не відступай ні на крок, і все обернеться на краще і для тебе, і для нас усіх.
— Якби ж так! Принаймні, хоч порозважаюсь у четвер. Я хочу трохи пожартувати…
— От тільки чи буде смішно? — промурмотів Гандальф, хитаючи головою.
— Побачимо! — відповів Більбо.
Вранці прикотили нові фургони, потім ще, та ще; навкруги почали невдоволено бурчати: «своїх забули», але протягом того ж тижня з Торби дощем посипалися замовлення на харчі, на посуд та на найрозкішніші речі, які тільки можна знайти у Гобітоні, Поріччі та усій чверті. Хвилювання зростало. Народ викреслював дні з календарів, і в кожному куточку нетерпляче чекали на листоношу: коли ж це надійде запрошення?
І запрошення не забарилися; поштова контора у Гобітоні весь тиждень була переобтяжена, а в Поріччі пошту й зовсім завалили кучугурами листів, отож довелося кликати на допомогу добровольців. Нескінченною вервечкою снували листоноші по дорозі на Кручу, доставляючи чемні відповіді, усі одного й того ж змісту: «Дякую, неодмінно завітаю.»
На воротях Торби–на–Кручі повісили табличку: «Входити тільки у справах Бенкету», але навіть тих, у кого знаходилася справа (або хто зумів її вигадати), не дуже й пускали. Більбо був зайнятий: писав запрошення, читав відповіді, пакував подарунки, а ще готував щось для себе. А після приїзду Гандальфа він взагалі ховався від усіх,
Одного ранку гобіти дізналися, що на великій галявині на південь від воріт садиби вкопують жердини й тягнуть канати для шатрів та павільйонів. В укосі пагорба зробили новий хід до дороги та поставили високі білі ворота. Три родини з Торбиною узвозу, що огинав ту галявину, відразу потрапили у центр загальної уваги та заздрощів. Дядечко Гемджи тепер уже й для годиться не працював у саду.
12 
