Особенно,... 
79 
— Все гаразд. Можеш більше нічого не казати. Ти не дуже постраждав. У тобі нема обману, чого я побоювався. Вплив був зовсім недовгим. Пін такий — де не посій, то там і вродить: і потрапив у пастку, й виплутався! Хтось мудріший за тебе вийшов би з такої халепи скаліченим… Але будь обачний! Ти, а з тобою і всі ми врятувались завдяки щасливому випадку, як звичайно кажуть. Вдруге на талан не покладайся. Якби ТОЙ захотів тебе допитати, ти б йому все виказав та згубив би всіх нас, можеш не сумніватись! Він не став занадто натискати, тому що розраховує незабаром одержати тебе цілком, а вже у Чорному Замку з тебе всі відомості витягли б… Не трусись. Хто втрутиться у справи чародіїв, не обереться клопоту. Гаразд, заспокойся. Я тобі вибачаю. Не хнюп носа — найстрашнішого ми уникнули…
Він взяв Піна на руки та переніс на постіль з папороті. Меррі допоміг йому лягти і сам сів поряд.
— Лежи, відпочивай, а якщо зможеш, засни, — сказав Гандальф. — А якщо знов руки засверблять — скажи негайно мені. Від цього можна вилікувати. І у будь–якому разі, мій дорогий гобіте, не підкладай мені під лікоть твердих каменюк!
Роханці та троє Хранителів ще стояли навколо Саруманової кулі, стурбовані і здивовані.
— Небезпека підкралась з такого боку, звідки її ніхто не очікував, — сказав Гандальф, повернувшись до них. — Ми були на волосину від краху.
— Що з Піном? — спитав Арагорн.
— Думаю, все обійдеться. ТОЙ дивився на нього недовго, та й взагалі гобіти — на подив стійкий народ. Спогади швидко зітруться, навіть занадто швидко. Не відмов мені в послузі, Арагорне, візьми на себе зберігання цієї кулі. Не хочу приховувати, ця річ небезпечна.
— Не для всіх, — сказав Арагорн. — Дехто має на неї безперечне право: куля ця, без сумніву, не що інше, як палантір Еленділа, який королі Гондору доручили охоронцям Ортханка. Мій час наближається… Я візьму палантір та буду зберігати.
Гандальф підняв кулю, старанно загорнув і подав Арагорнові з низьким уклоном, що всіх здивувало:
— Прийми його, лицарю Білого Дерева — як задаток тих скарбів, котрі будуть тобі повернені. Але якщо дозволиш дати тобі пораду, прошу: не користуйся ним, принаймні найближчим часом. Будь обачний!
— А чи бував я коли–небудь нетерплячим та необачним протягом всіх цих довгих років чекання та приготувань?
— Постарайся не спіткнутись на останньому кроці, — сказав Гандальф. — Бережи таємницю. І всіх вас, друзі, прошу про те ж саме. Ніхто, а перш за все Пін, не повинен знати, де куля. Це моя провина, недодивився я в Ізенгарді: не можна було дозволяти гобітові брати його в руки, та ще й заглядати — спокуса може повернутись. Але я був зайнятий Саруманом і не відразу збагнув, що за подарунок підніс нам Гадючий Язик… Зате зараз я знаю це цілком точно.
— Поза будь–яким сумнівом, — сказав Арагорн. — Нарешті з’ясувалось, як Саруман підтримував зв’язок з Мордором. Багато чого тепер стане зрозумілим.
— Яка велика міць у наших ворогів і які великі їхні помилки! — вигукнув Теоден.
— Втім, є старе прислів’я: злоба, мов змія, від своєї ж отрути гине.
— Авжеж, так буває, — кивнув Гандальф. — А сьогодні нам особливо пощастило.
Витівка гобіта врятувала мене від непоправної помилки: адже я збирався сам випробувати кристал, з’ясувати, для чого він служить. І відкрився б Ворогу! А я поки що до цього не готовий — та й чи буду повністю готовий коли–небудь? Навіть якщо б мені вистачило сили вирватись, Око побачило б мене, а це — кінець… Він не повинен нічого знати про мене, поки не настане час.
— Чи він ще не настав? — спитав Арагорн.
— Все поки що невизначено, але вже ненадовго, і нам треба скористатися цим.
Ворог, без сумніву, вважає, що палантір ще в Ортханку. Звідки йому знати правду? Значить, він впевнений, що гобіт в полоні й Саруман примусив його дивитись у кулю, щоб помучити. Голос та вигляд гобіта закарбувався у його пам’яті, тепер він чекає, коли виконають його накази. Доки він дізнається про свою помилку, ми мусимо поспішити. Зволікати більше не можна. Я негайно візьму Перегріна та пощу з ним, щоб він тут не страждав марно.
— А ми розділимось, — сказав Теоден. — При мені залишаться Еомер та дюжина вершників, усіх інших віддаю у розпорядження Арагорна, нехай сам вирішить, куди їх вести.
— Хай так і буде, — згодився Гандальф. — Постарайся якомога швидше сховатись у Хельмовому Яру.
79 
