10 
Пін не відповів. Він глянув на могутні стіни, на стрункі башти та гордовиті стяги; сонце стояло високо, а десь вдалечині купчився морок. І Пін подумав, що в темряви довгі руки, і згадав орків, лісових та гірських, і Саруманову зраду, і хижих птахів, і Чорних Вершників у Гобітанії, згадав літаючий жах — крилатого назгула. Він здригнувся, і в цю хвилину сонце немовби згасло, закреслене темними крилами.
З надхмарної височини зірвався лютий вереск — приглушений, але такий жорстокий, крижаний, пронизливий, що від нього захололо все в середині. Пін зблід і зіщулився.
— Що це було? — спитав Берегонд. — Ти теж відчув?
— Так, — пробурмотів Пін. — То Лютий Вершник на крилах темряви, згубний провісник нашого кінця…
— Згубний провісник, — повторив Берегонд. — Так, Мінас–Тіріт, мабуть, не витримає. Насувається ніч. Моя кров холоне в жилах…
Вони замовкли, похнюпившись. Але коли Пін знову підвів голову, сонце сяяло, як і раніше, і прапори майоріли на вітрі
— Минуло, — з полегшенням промовив Пін. — Багато галасу даремно. Постривай зневірюватись. Гандальфа ми вже колись поховали — а він повернувся! Нехай ми навіть захитаємось, але не впадемо, а якщо й упадемо, — знов підіймемося. Чия відвага, того й перемога?
— Гарно сказано! — Берегонд підскочив і почав збуджено ходити уздовж стіни. — Всьому живому колись настає кінець, але для Гондору час ще не настав. Ворог може поламати стіни, навергати купи мертвих тіл — нічого, знайдуться інші твердині, таємні переходи попід горамиї Надія і пам’ять врятуються в затишних долинах, де зеленіє трава…
— Нехай як би усе не скінчилося, аби скоріше, — зітхнув Пін. — З мене поганий вояка, мене нудить від самої думки про війну. Але сидіти й чекати ще гірше, жданиками не наїсися! День здається безкінечним, ранок ніяк не закінчується. — Навіщо дозволяти ворогові бити першим? Гадаю, що в Рохані нічого б не вийшло, якби Гандальф усіх там не розворушив.
— Це наше слабке місце. Тут багато хто почуває себе так само. Зрозуміло, все ще може змінитися, коли повернеться Фарамир. Його вважають слабким: в наш час люди не вірять, що мудрість і м’яка вдача не заважають відвазі. Він не такий відчайдушний і запальний, як Боромир, — ну то й що? Втім, капітан теж мало чим допоможе. В нас недостатньо сил, щоб кидати першими виклик… так би мовити… тому володарю. Ми можемо тільки захищатися, й не нападатимемо, доки ворог не ступить на нашу землю. Але тоді вже не схибимо!
Рука Берегонда звичним рухом торкнулася меча. Він випростався, розправив плечі, очі його спалахнули у передчутті битв. «Погано мені, — подумав Пін, — вони тут усі такі величезні, а моя рука легша за пір’їну… На що я здатний? Не вартий дірки з бублика. Так і Гандальф казав — пішак, але якщо я вже на шахівниці, треба не осоромитись…»
Нові друзі розмовляли до полудня. Вдарив дзвін, навколо почався рух — сторожа пішла обідати.
— Чи не підеш зі мною? — запропонував Берегонд. — Доки не знаєш, до якої роти тебе зараховано, можеш приєднатися до нашого товариства. Ти будеш бажаним гостем, та й встигнеш краще познайомитись з людьми, поки ще є час.
— Піду з радістю, — відповів Пін. — Щиро кажучи, мені тут дуже самотньо. Я залишив у Рохані кращого друга, ні побалакати, ні посміятися — один як палець… А добре й справді було 6 приєднатися до твоєї роти! Ти ж командир, тож занеси мене до реєстру сам або замов слівце…
— Ну що ти! — посміхнувся Берегонд. — Я не командир, титулів та посад не маю. Я звичайний гвардієць третьої роти. Але май на увазі, пане мій Перегріне: бути гвардійцем при Білій Вежі справа почесна! Нас поважають не тільки в місті, а навіть у всій країні.
— Тоді це для мене занадто велика честь, — мовив Пін. — Проведи мене до нашого житла, і, якщо Гандальф не повернувся, я піду з тобою, куди скажеш.
Гандальф не прийшов, навіть не залишив ніякої звістки; Пін вирушив з Берегондом і познайомився з третьою ротою. Виявилося, що Пін уже став знаменитістю, по фортеці ходили чутки про чудернацького супутника Мітрандіра та про довгу бесіду його з Денетором. Пішов поголос, що з’явився князь напівросликів, щоб запропонувати Гондору підкріплення — п’ять тисяч клинків, і що роханці з’являться, маючи кожен по воїну–напіврослику на луці сідла, а вони хоч малі, але відчайдушні.
Пікові довелося розвіювати марні мрії, але від титулу відхреститися він уже не міг, гондорці були впевнені, що особа, яка спромоглася завоювати прихильність Денетора та Боромира, повинна бути щонайменш князем. Піну дякували наперебій за пропозицію допомоги, ловили кожне слово, кожну розповідь про далекі краї, пригощали досхочу найкращими стравами та пивом. Одна залишилась турбота у Піна — не передати куті меду, як то буває з гобітами у дружньому колі.
10 
