Пеленнор відкривався Піну мов на долоні, подекуди темніли будинки, низькі загороди, клуні та кошари, але ніякої худоби не було видно. По шляхах та стежках, через зелені поля, до Головної брами тягнулися вервечки возів, їх раз у раз випереджали вершники, спішувались біля брами й поспішно заходили до міста; інші вози — таких було ще більше — навпаки,, виїжджали з міста і прямували на південь по Великому Тракту. Тракт був широкий, добре мощений, з утоптаною стежкою для кінноти н захисним парканом. По стежці мчали чвалом вершники, а тракт був заповнений возами. Придивившись, Пін зрозумів, що безладдя на шляху не існувало. Рух складався з трьох частин: перший потік — швидші кінні візки, у другому воли тягли величезні вози з кольоровими полотняними запиналами, а в третьому люди самі штовхали возики та тачки.
— Ми відправляємо старих, жінок та дітей, — пояснив Берегонд. — Тракт веде в долини Тумладену та Лоссарнаху, потім: до гірських селищ і далі — на Лебеннін. Це останні обози, до полудня шлях має бути звільнений на лігу від брами, такий наказ. Сумна необхідність! — зітхнув гвардієць. — Мало з тих, хто розлучається тепер, зустрінуться знову… В місті завжди дітей було не дуже багато, а тепер зовсім не зосталося — хіба десяток–другий підлітків, для яких тут знайдеться справа. Мій син теж залишився…
Пін занепокоєно подивився на схід, неначе очікуючи, що звідтіля ось–ось наваляться тисячні орди орків і затоплять зелені поля.
— Що це там далеко? — спитав він, показуючи на середину завороту Андуїну. — Ще якесь місто?
— Було місто. Столиця Гондору. Мінас–Тіріт тоді був звичайною фортецею. Це руїни Осгіліату. Колись він лежав по обидва боки річки. Ворог захопив його і спалив, дуже давно. Коли Денетор був ще молодий, ми відвоювали руїни, але вирішили там не оселятися, тільки відбудували міст та укріплення, щоб наше військо могло легко, переправлятися через річку. Але тут з’явилися Люті Вершники з Мінас–Моргулу…
— Чорні Вершники? — широко розплющивши очі, зойкнув Пін.
— Так, вони були чорні, — кивнув Берегонд. — Чи ти про них чув? І нічого не розповідаєш!
— Чув… — тихо сказав Пін. — Але не розповідатиму так близько від… — він замовк, потім подивився на річку, і йому там примарилась грізна тінь. Чи то гори маячіли на обрії, відділені двадцятьма лігами туманного повітря, чи то пасмо хмар застоялося на самому небокраї, — а далі збирався морок ще глибший. Та поки Пін дивився, морок цей ворушився, пухнув і повільно, дуже повільно, поглинав ясне небо.
— Ти мав на увазі — близько від Мордору? — незворушно закінчив Берегонд. — Так, вона там, ця країна. Ми рідко згадуємо її ім’я, але весь час живемо з цією тінню перед очима. Вона інколи слабшає, тоді віддаляється, інколи густішає, тоді пересувається ближче. Останнім часом вона зростає, наше занепокоєння зростає разом з нею. А майже рік тому Люті Вершники захопили переправу. Кращі наші бійці полягли там. Боромиру вдалося відкинути ворога з нашого, західного берега, і околиці Осгіліату поки що за нами. Ми чекаємо на новий удар. Здається, що він стане вирішальним.
— Коли ж почнеться війна? — спитав Пін. — Як ти гадаєш? Вчора ми бачили сигнальні вогні та гінців. Гандальф сказав: це знак, що війна вже почалась. Він так поспішав! А тут усе немов застигло…
— Це тому, що все вже зроблено. Ми, так би мовити, набираємо зараз якмога більше повітря перед тим, як пірнути.
— Навіщо ж тоді запалювали багаття?
— Коли почнеться облога, пізно буде звати на допомогу. Не знаю, що вирішив Намісник. Він знає багато способів, як швидко отримувати новини. Наш Денетор людина незвичайна. Він ясновидець! Кажуть, нібито ночами він підіймається на вежу, там, пронизуючи зором простір у всіх напрямках, читає в минулому та майбутньому, навіть може проникнути у думки Ворога, борючись з ним. Від цього він передчасно зістарівся. Гадаю, що не випадково Фарамир, наш капітан, зараз десь за річкою, — він там на небезпечному завданні, і, можливо, вже є від нього якась звістка. Але, як я розумію, вогні вирішили запалити позавчора, після отримання новин з Лебенніну. Флот корсарів з Умбару підходить до гирла Андуїну. Вони вже давно не бояться Гондору, мабуть, порозумілися з Ворогом; тепер їхня навала полегшить його справу: воювати з корсарами доведеться тими силами, що повинні були підійти з Лебенніну та Белфалату, а вояки там стійкі й досвідчені. Тепер наша остання надія — Рохан, тому ми так зраділи, почувши звістку про їхню перемогу. Та все ж… — Берегонд підвівся і окинув поглядом небокрай. — Падіння Ізен–гарду — це попередження для нас. Це вже не сутички біля переправ, не грабунок із засідки, не вилазки з Ітіліену — це велика війна, ретельно підготовлена й виважена, і ми — лише перша мішень, хоч як би це не обурювало нашу гордість. Кажуть, щось діється на далекому сході, за Внутрішнім Морем, а також на півночі в Глухомані, на півдні в Хараді. Всім країнам доведеться витримати грізне випробування. Та все ж, пане мій Перегріне, нам випала велика честь: саме в нас перших цілить зараз Володар Тьми. Ненависть його пройшла крізь безодню століть і морські глибини. Нам випала найжорстокіша битва. Тому Мітрандір так поспішав. Бо якщо Гондор впаде, хто витримає? Тільки, пане мій, скажи, чи бачиш ти хоч якусь надію на те, що ми справді зможемо вистояти?