4 
— Зважуй кожне слово, Перегріне! Тут не час та й не місце для гобітівських балачок. Теоден порівняно з Денетором — це лагідний дідусь. Намісник Гондору з іншої глини виліплений, він зарозумілий та хитромудрий, він родовитіший та багатший, хоча й не зветься королем. У першу чергу він стане розпитувати тебе про свого сина. Він дуже любив Боромира, може, навіть занадто, хоч вони зовсім різні люди. Але, прикриваючись батьківськими почуттями, він неодмінно прагнутиме витягти з тебе всі потрібні йому відомості, бо вважатиме, що з тобою це буде легше, ніж зі мною. Ані зайвого слова з вуст! А найголовніше — не згадуй Фродо. Я сам згодом знайду час, щоб поговорити з Намісником. Якщо зможеш, мовчи також про Арагорна.
— Чого це? Чим Блукач завинив? Адже він сам збирався сюди!
— Це, звісно, так, але з’явиться він, як я вважаю, зовсім не тим шляхом, ніж ми думали, не тим, ніж думає сам Денетор. Блукачу краще знати. У всякому разі не ми повинні сповіщати про його появу…
Гандальф зупинився перед дверима з полірованої бронзи.
— Ось бачиш, мій дорогий Піне, мені зараз не до того, щоб викладати тобі історію Гондору — вельми погано, що ти сам чомусь не вважав за потрібне повчитися змалку, замість того, щоб розорювати пташині гнізда й вештатись по лісах. Але розваж: чи є сенс у тому, щоб, принісши могутньому володарю звістку про загибель спадкоємця, разом з цим сповіщати його про особу, котра — якщо з’явиться — матиме законне право на престол?
— На престол? — не второпав Пін.
— Та на що ж інше? Де були протягом цих місяців твої вуха та очі? І що воно за народець такий!
І Гандальф, сердито пирхнувши, постукав патерицею у високі двері.
Вони відчинилися немов самі по собі. Перед гостями простяглася величезна зала. Справа та зліва за рядами колон горіли сонячним світлом стрілчасті вікна. Колони з чорного мармуру були увінчані вирізьбленими головами казкових істот і буйним листям невідомих рослин. Склепіння виблискувало золотом і перламутром. Ані завіс, ані килимів, ніяких тканин чи дерев’яних меблів; між колонами застигли у вічному мовчанні мармурові статуї.
Пін пригадав кам’яних гігантів над Андуїном і мимоволі відчув повагу до давно померлих королів. У глибині зали, піднятий на декілька сходинок, стояв високий трон під мармуровим балдахіном. На стіні поза ним викладена з самоцвітів мозаїка зображала квітуче дерево. Трон був порожній. На широкій і високій нижній сходинці сидів у чорному мармуровому кріслі, стуливши повіки, сивий старий з білою позолоченою патерицею в руці. Він не міг не почути кроків, але не ворухнувся.
Непрохані гості зупинились, не доходячи трьох кроків до крісла, і Гандальф сказав:
— Вітаю тебе, правителю й наміснику Мінас–Тіріту, сину Ектеліона! Я прийшов допомогти тобі у грізну годину.
Старий підвів голову. Пін побачив красиво окреслене, ледь жовтувате обличчя:
тонкі риси, орлиний ніс і глибоко посаджені темні очі. Йому здалося, що Денетор схожий скорше на Арагорна, ніж на Боромира.
— Година і справді грізна, — промовив Денетор, — і ти, Мітрандіре, за своїм звичаєм, не запізнився. Все провіщає близький кінець Гондору, але найбільше моє горе зараз полягає не в тому. Мені доповіли, що ти привіз із собою свідка загибелі мого сина. Чи це його я бачу поряд з тобою?
— Так, це один з двох свідків, — відповів Гандальф. — Другий зостався при Теодені, ярлі Рохану, і незабаром також прибуде. Як бачиш, вони напіврослики, але не про них йдеться у пророцтві.
— Гаразд, хай будуть напіврослики, — похмуро відказав Денетор, — хоча це слово не дуже вабить мій слух з тої пори, як пророцтво примусило сина вирушити в безрозсудний похід, де йому випала доля загинути. Мій Боромире, як важко нам без тебе! Навіщо я не послав молодшого!
— Фарамир охоче пішов би, — зауважив Гандальф, — не будь несправедливим навіть у горі. Твій старший син сам домагався цієї подорожі й нікому не бажав поступатися. У нього була владна вдача, він добивався усього, чого бажав. Я довго мандрував з ним і встиг добре його вивчити. Але ти згадав про смерть. Отже, звістка випередила нас?
— Я отримав ось це, — відповів Денетор і, облишивши патерицю, взяв предмет, що лежав у нього на колінах, — дві половини великого рога, прикрашеного сріблом.
— Це ріг Боромира! — вигукнув Пін. — Він завжди носив його!
— Так, це вірно, — сказав Денетор. — Свого часу я теж носив його, як і всі першородні сини в моєму роду з тих давніх часів, коли Веронділ, батько Марділа, полював на білих буйволів Арава на рівнинах Рун. Тринадцять днів тому я почув з півночі тихий заклик цього рога, а потім Ріка принесла його мені — розколотим навпіл. Цей ріг більше не заграє.
4 
