Ярл зупинився, очікуючи, доки підтягнуться інші, і викликав до себе ватажків. Еомер запропонував вислати розвідку, але Ган–бури–ган, похитавши головою, заперечив:
— Не відсилай своїх вершників; мої люди вже наглянули усе, що можна було побачити в цій темряві. Вони незабаром прийдуть сюди і все розкажуть.
Воєначальники зібралися навколо ярла, і тоді з кущів виринуло кілька істот, на перший погляд достеменно схожих на Гана. Вони пошепки доповіли щось своєму вождю на дивовижній дзвінкій мові. Ган переклав:
— Мої діти кажуть: перш за все будьте обережні. Менше години ходу звідси за Діном знаходиться ще одне велике військо. Але між нами і новими стінами кам’яного міста нікого немає. Горгуни дуже зайняті, руйнуючи стіну. Їм допомагають підземні блискавки і чорне залізо. Вони не озираються, нічого не бояться. Вони думають, що їхні одноплемінники добре стережуть усі шляхи!
Старий вождь завершив свою промову дивним булько–тінням — так він сміявся.
— Чудово! — посміхнувся Еомер. — Підлі вигадки ворога обернуться проти нього ж. Він наслав пітьму — ми прикрилися нею!, Орки руйнують стіну Пеленнору — тепер вона не затримає нас… якщо зуміємо до неї дістатися.
— Ще раз дякую тобі, Ган–бури–гане, славний вождь! — сказав Теоден. — Спасибі за провідників, за добрі звістки!
— Бийте горгунів! — відповів Ган. — Убивайте орків! Нічим іншим ви не втішите дітей лісу. Проженіть лихо!
— Для того ми і прийшли сюди. Чи пощастить нам — покаже завтрашній день…
Ган–бури–ган низько схилився, торкнувшись чолом землі, і вже збирався відійти, але раптом підняв голову, як олень, сполоханий на пасовиську. Очі його радісно блиснули.
— Вітер перемінився! — гукнув він і в одну мить зник разом зі своїми родичами.
Ніхто з роханців більше ніколи не зустрічався з ними. Незабаром далеко на сході знову забили барабани. Але ніхто не відчув у цьому звуку погрози — діти лісу, замшілі на перший погляд дикуни, зраджувати не вміли.
— Звідси нам провідники вже не потрібні, — сказав Ельфхольм.
— У мирні роки наші не раз їздили до Мундборгу, і я сам бував там. Від повороту на південь до довгої стіни ще сім ліг. На узбіччях там соковиті луги. Гондорські гінці на цьому відрізку звичайно летять щодуху, і ми зможемо, не підіймаючи шуму, пустити коней в кар’єр.
— Головне — не проГавити засідку, — додав Еомер. — І не виснажити сили. Мені здається, тут варто відпочити, а рушити далі вночі, з таким розрахунком, щоб вступити в бій з першим світлом дня… чи за знаком ярла, якщо світла не буде.
Ярл погодився. Рада закінчилася, старшина розійшлася, але Ельфхольм незабаром повернувся.
— Я посилав розвідку на узлісся, — доповів він. — Вони щойно повернулися. Знайшли двох коней з їздцями, мертвих.
— Вбиті? — запитав Еомер. — Хто?
— Гондорські гінці. Один з них, мабуть, Ергон — у руці він тримав Червону стрілу. Точніше не скажу — голови відрубані. Зважаючи на обставини, вони, мабуть, наштовхнулися на ворогів уже біля обвідної стіни і повернули назад на захід. Якщо вони змінювали коней, як звичайно, це повинно було відбутися позавчора ввечері. Припустити, що вони повернулися до міста і виїхали знову, неможливо.
— Виходить, Денетора не сповіщено, — мовив Теоден. — А як би підкріпила його дух надія на допомогу!
— Дає подвійно той, хто дає вчасно, — сказав Еомер. — Але говорять також: краще пізно, ніж ніколи. Хтозна, чи не виправдається і цього разу старе прислів’я?
Роханці безшумно мчали зарослими травою узбіччями тракту. Оминаючи Міндоллуїн, дорога повертала на південь. Прямо попереду червона заграва висвітлювала чорні стрімчаки величезної гори. Раммас–Ехор наближався; світанок ще не наставав.
Ярл їхав попереду, оточений своєю дружиною. За ним йшов ескадрон Ельфхольма; юний Арнхельм, скориставшись з темряви, непомітно приєднався до ар’єргарду дружини. «Навіщо?» — думав Меррі, міцно чіпляючись за сідло Арнхельма. Раптом ярл наказав зупинитися: повернулися розвідники майже з–під самої стіни Пеленнору.
— Здалеку видно великі пожежі, — доповів один. — Місто у вогні, поля навколо кишать військами. Схоже, що всі сили кинуті на облогу. На Раммас–Ехорі солдатів зовсім небагато, та й ті зайняті руйнуванням і ні на що інше не відволікаються.
— Пригадай, володарю, прощальні слова лісового вождя, — мовив другий. — У мирний час я живу на відкритому плоскогір’ї; мене звуть Видфар, і я вмію впізнавати вітри. Вітер справді перемінився. Тепер він несе з півдня дух Моря, слабкий, але безсумнівний. Ранок принесе зміни. На полях Пеленнору ми зустрінемо світанок!