ФАНТАСТИКА

ДЕТЕКТИВЫ И БОЕВИКИ

ПРОЗА

ЛЮБОВНЫЕ РОМАНЫ

ПРИКЛЮЧЕНИЯ

ДЕТСКИЕ КНИГИ

ПОЭЗИЯ, ДРАМАТУРГИЯ

НАУКА, ОБРАЗОВАНИЕ

ДОКУМЕНТАЛЬНОЕ

СПРАВОЧНИКИ

ЮМОР

ДОМ, СЕМЬЯ

РЕЛИГИЯ

ДЕЛОВАЯ ЛИТЕРАТУРА

Последние отзывы

Потому что ты моя

Неплохо. Только, как часто бывает, авторица "путается в показаниях": зачем-то ставит даты в своих сериях романов,... >>>>>

Я ищу тебя

Мне не понравилось Сначала, вроде бы ничего, но потом стало скучно, ггероиня оказалась какой-то противной... >>>>>

Романтика для циников

Легко читается и герои очень достойные... Но для меня немного приторно >>>>>

Нам не жить друг без друга

Перечитываю во второй раз эту серию!!!! Очень нравится!!!! >>>>>

Незнакомец в моих объятиях

Интересный роман, но ггероиня бесила до чрезвычайности!!! >>>>>




  91  

— Гаразд, Семе. Якщо тобі так хочеться…

Вони повільно пішли вниз закрутами стежини, а коли досягли розворушеного підніжжя гори, з печери Саммат–Наур виметнувся стовп диму, купол вершини тріснув, з нього вилився вогняний потік і поповз по східному схилу.

Фродо і Сем видряпались на купу попелу біля підніжжя Ородруїну, але далі ходу не було, їх обступила вируюча стихія. Усюди навколо розверзалися тріщини, з них витікав густий дим, гора судомо здригалося, схили розступалися, язики лави ліниво повзли до гобітов. На голови друзів дощем сипався гарячий попіл. Ще трохи, і їх змете…

їм залишалося лише стояти і чекати. Сем, як і раніше, притискав до грудей руку Фродо.

— Взагалі дуже цікава склалася історія, чи не так, пане? — зітхнув Сем. — Шкода, не почути мені, як її будуть розповідати… Сядуть гуртом, і хтось скаже: «А тепер послухайте про Фродо Дев’ятипалого і про Перстень Влади». І усі принишкнуть, як ми самі в Рівенделлі, коли слухали про Берена Однорукого і про Безцінний Скарб… А що там далі буде, без нас?..

Він говорив і говорив, намагаючись до останнього не піддатися страху, і поглядав на північ: там небо зовсім посвітліло, вітер, набираючи сили, розігнав жмути пітьми та клуби хмар. А тим часом гострі очі Гваїхора вже помітили гобітів. Орел знизився і, переборюючи вихори, став кружляти над пагорбом: дві маленькі, самотні фігурки стояли на острівці серед вогняних потоків, тримаючись за руки, а смерть дихала їм в обличчя нестерпним жаром. Орел вже спускався до них, коли вони, задихаючись у випарах, не маючи більше сили дивитися на наближення неминучої загибелі, захиталися й упали. І поринули з неба до вогняного виру Гваїхор і могутній брат його, Менельдор, і підхопили міцними своїми дзьобами непритомних гобітів, і віднесли у небесну далечінь, геть із країни вогню і пітьми.

Сем прокинувся на м’якій постелі. Над ним тихо колихалося товсте букове гілля, крізь молоде листя лилося золотаво–зелене світло, повітря повнилося медовим духом. Сем упізнав аромат лугів Ітіліену^. «От сонько, — подумав він. — Скільки ж я проспав?» Йому здавалося, ніби ще триває той день, коли він розіклав багаття в розігрітому сонечком лавровому гаю; усе, що було після того, потонуло в його напівсонній пам’яті. Він потягнувся, вдихнув глибше. «Оце так сон мені привидівся, — подумав він. — Вчасно прокинувся!» Він сів і побачив поруч себе Фродо, який безтурботно спав: одна рука під головою, друга поверх ковдри, знайома рука — але без середнього пальця.

Сем відразу ж усе пригадав і скрикнув:

— Це не сон! Леле, тоді де ж ми зараз? Хтось за його спиною шанобливо відповів:

— В Ітіліені, під захистом короля, який чекає на вас!

З–за бука вийшов Гандальф, у білосніжному плащі, із сліпучо–білою бородою.

— Як почуваєш себе, Семе Гемджи?

Сем повалився на постіль, роззявивши рота, онімівши від щасливого подиву.

Нарешті він спромігся прошепотіти:

— Гандальфе! Ти живий! І ми теж живі… а я ж бо думав навпаки! То що ж трапилось?

— Тінь розвіялась, — відповів Гандальф і засміявся, і сміх його звучав, як мурмотіння джерела, що пробилося в пустелі. З давніх–давен не чув Сем сміху — музики сердечних веселощів. Ожила в душі його пам’ять про всі колишні радощі, і ні з того ні з сього він раптом розридався. Але cльози пролилися і висохли, як весняний теплий дощик, і підхопився Сем і закричав, сміючись:

— Як я себе почуваю? Немає слів! — Він широко розкинув руки і задріботів: — Як весна по зимі, як сонце в листі, як дзенькіт арфи і гул сурми, як всі пісні світу…

Він перевів подих і повернувся до Фродо:

— А як же пан Фродо? Шкода пальця, зате все інше, сподіваюсь, у доброму стані, еге ж? Жахливі речі довелося йому витерпіти…

— Щира правда, я цілий і здоровий, — сказав Фродо, широко усміхаючись і теж підхоплюючись. — Чекав, чекав тебе, та й заснув удруге, непоправний ти сонько! Першого разу я прокинувся на світанні, а зараз майже полудень.

— Полудень? — повторив Сем, намагаючись визначити час. — А якого дня?

— Чотирнадцятого після Нового року, — відповів Гандальф, — або, коли хочеш, 8 квітня згідно з гобітанським календарем. Відтепер у Гондорі рік завжди буде починатися з 25 березня[1], на пам’ять про той день, коли був переломлений Саурон, а ви були врятовані з вогню і доставлені до короля. Сам він і доглядав за вами, а тепер бажає вас бачити. Вас запрошують до його столу. Збирайтеся, я вас проведу.


  91