Сначала, вроде бы ничего, но потом стало скучно, ггероиня оказалась какой-то противной... 
93 
Фродо і Сема провели до намету, де вони скинули похідне дрантя; люди старанно склали його і сховали в особливу скриньку. Натомість гобіти одержали чисту білизну і все інше, а коли вже кінчали вдягатися, з’явився Гандальф і приніс речі, викрадені в Мордорі: меч, ельфійський плащ і кольчугу з мітрілу. Для Сема знайшлася позолочена ко–льчужка, а його сірий плащ, відпрасований і вичищений, знову виглядав як новий.
— Меч я не візьму, — сказав Фродо.
— Сьогодні ти повинен бути при мечі, — заперечив Гандальф.
Тоді Фродо взяв той меч, що Сем залишив йому, ідучи з перевалу Кіріт–Унгол.
— Жало я віддав Сему, — пояснив він.
— Ох, ні, пане! Пан Більбо дав вам його разом з кольчугою, напевно, йому б не сподобалося, якби його носив хтось інший!
Фродо погодився. Гандальф, схиляючись як зброєносець, допоміг їм надягти обладунок, подав два срібних вінця. У такому вигляді гобіти і вирушили на королівський бенкет, де, крім Арагорна, з ними за столом сиділи Гандальф, Гімлі і Леголас, Еомер, ярл Рохану, і конунг Імраель, і найславетніші з воїнів.
Коли по хвилині урочистого мовчання кубки наповнилися вином, Сем помітив двох пажів, що прийшли, як він вирішив, прислужувати за столом, — один був у туніці чорній зі сріблом, другий — в білій з зеленим. Спершу Сем здивувався, як це таких малят взяли на службу. Але, придивившись краще, він радісно заволав:
— Пане, пане, погляньте–но! Та це ж наш Пін, тобто я хотів сказати, пан Тук, і пан Меррі! Виросли як! Ви подумайте! Не у нас одних, мабуть, є що розповісти!
— Ще б пак, — підхопив Пін, обертаючись до Сема. — І ми вам після бенкету охоче все викладемо. Поки що спробуй розворушити Гандальфа. Він уже не такий потайний, хоч і сміється тепер більше, ніж говорить. А в нас з Меррі роботи аж по саме горло. Бачиш, ми обоє служимо: я — Гондору, а Меррі — Рохану, як ти вже міг здогадатися!
Минув, нарешті, і цей щасливий день. Сонце пішло спати, місяць виплив з туману над Андуїном, проливаючи на листя сріблисте сяйво; Фродо і Сем сіли під деревами, насолоджуючись свіжим шелестінням і пахощами прекрасних Ітіліенських земель. Допізна пробалакали вони з Меррі, Піном і Гандальфом; Гімлі і Леголас, звичайно ж, приєдналися. Фродо і Сем незабаром довідалися про все, що трапилося після пам’ятного нещасливого дня на Причальному Лузі біля водоспаду Раурос, але не було кінця запитанням і відповідям.
Орки, енти, широкі степи, вершники, осяяні самоцвітами печери, білі вежі і золоті палати, стрункі кораблі з напнутими вітрилами, битви і подвиги — усе це жваво вставало перед очима приголомшеного Сема. З усіх див його більше за все займало, чого Меррі і Пін так виросли. Він приставляв їх то до Фродо, то до себе, вимірював, чухав у потилиці.
— Щось не візьму я до тями, як це могло з вами трапитися, і це в вашому віці! — мовив він нарешті. — Але от вам факт: ви тепер на цілих три вершки більші, ніж були, не будь я гобіт!
— Ти гобіт і є, на гнома зовсім не схожий, — пирскнув Гімлі. — Я ж казав, смертним пити воду ентів — не те, що кухоль пива!
— Вода ентів? — зацікавився Сем. — Ви їх усі згадуєте, але хоч убийте мене, якщо я знаю, хто це такі. Нам, либонь, цілий місяць доведеться розбиратися, поки ми порозуміємось!
— Не менше місяця, — погодився Пін. — А Фродо ми замкнемо в Білій Вежі, хай опише всі свої поневіряння. Інакше він половину позабуває і підведе старого Більбо.
Пізно вночі Гандальф нагадав:
— Руки короля зціляють, але ви, друзі мої, були на краю смерті, і йому потрібна була вся його сила, щоб витягти вас і занурити в цілюще забуття. Ви спали довго і солодко, але й зараз вам непогано б відпочити.
— Не тільки їм, але і тобі, Піне, теж, — додав Гімлі. — Я за тебе турбуюся, щоб мої зусилля не пропали марно! Узяти хоча б останню битву: якби не Гімлі, кінець . би тобі настав. Мені пощастило збагнути, як виглядає ступня гобіта, якщо від усієї його особи тільки вона одна й стирчить з–під купи тіл. А коли я скинув тушу троля, мені здалося, що ти вже вмер. Я ледве бороду собі не вирвав з горя. І піднявся ти з ліжка тільки вчора. Отже, й тобі час спати, та й іншим було б непогано…
— А я погуляю ще лісами цієї прекрасної землі, — сказав Леголас. — Для мене кращого відпочинку немає. Якщо король не заперечуватиме, я запрошу сюди декого з наших, і Ітіліен стане щасливим краєм… на якийсь час. На місяць, чи на одне покоління, чи на сто людських літ. Андуїн близько, Андуїн, дорога до Моря…
93 
