79 
Ми проїхали за Августиною до середини того поля; там вона зупинилася. «Виходь, — сказав Дєд, — ше одна передишка». Я переліз на заднє сидіння, шоб Августина могла знову зайняти своє місце наводчика. «Що сталося?» — запитав герой. «Вона віддихується». — «Ще раз?» — «Ну, вона ж дуже літня жінка». — «Ти змучилася? — запитав її Дєд, — ти ж так багато пройшла». -«Ні, — відказала вона йому, — ми вже на місці». — «Вона говорить, шо ми вже приїхали», — переклав я герою. «Що?» — «Я ж казала вам, шо ви нічого тут не побачите, — сказала Августина, — вони все зруйнували». — «Що ви маєте на увазі, коли кажете, що ми вже приїхали?» — спитав герой. «Скажи йому, шо це все через темряву, — вставив Дєд, — якою б не темінь, ми би побачили більше». — «Тут така темрява», — сказав я герою. «Ні, — поправила Августина, — це все, що ви би змогли побачити. Тут завжди так, завжди темно».
Я вважаю, шо повинен описати Трохимбрід, а тому ви можете зрозуміти, чого ми були такі вбиті. Там не було нічого. І коли я говорю нічого, то це не означає, шо я бажаю сказати, шо там не було нічого, крім двох хат, кількох колод на землі, шматків скла, дитячих іграшок і фотокарток. Коли я тут кажу нічого, то це означає, шо всіх тих речей там не було взагалі та й інших не було теж. «Як так?» — запитав герой. «Як же так?» — переклав я для Августини. «Як тут узагалі могло що-небудь існувати?» — «Все сталося дуже швидко», — відповіла вона, і мені все стало зрозумілим: я більше не бажав ні питати, ні розмовляти, та й герой, я думаю, теж не хотів цього. Але Дєд сказав: «Розкажи йому». Августина засунула руки в свої кишені так, шо здавалося, шо кистей рук у неї взагалі нема. «Розкажи йому, шо тут сталося», — наполягав він. «Я всього не знаю». — «Розкажи, шо знаєш». Тільки тоді я зрозумів, шо «він» — це насправді я. «Ні», — сказала вона. «Ну, давай», — попросив він. «Не хочу», — відповіла вона. «Будь ласка». — «Все сталося дуже швидко, ви маєте це зрозуміти. Ти біжиш і тобі нема діла до того, що відбувається позаду, бо інакше — треба перестати бігти». — «Танки?» — «За один день». — «За один?» — «Дехто втік раніше». — «Перед тим, як вони прийшли?» — «Так». — «Але ж ти не пішла з ними?» — «Ні, я залишилася». — «Тобі повезло». Тиша. «Ні». Тиша. «Так». Тиша. От тут нам і треба було зупинитися. Ми би ше трошки подивилися на Трохимбрід, повернулися до машини і потяглися би за Августиною до її дому. Герой би міг розповісти, шо він бачив Трохимбрід, ми би навіть могли говорити, шо знайшли Августину, а Дєд і я вважали би, шо наша місія закінчена. Але Дєд таким фіналом не був би задоволений. Він наполягав: «Скажи йому. Розкажи йому, шо тут сталося». Мені не було ні страшно, ні соромно. Я взагалі нічого не відчував. Мені просто було цікаво, шо буде далі. (Тобто мене цікавила навіть не Августинина історія, а шо далі сталося між нею і Дєдом.) «Вони вишикували нас в шеренги, — сказала Августина. — У них були списки. Все виглядало дуже продуманим». Я регулярно все перекладав герою. «Вони спалили синагогу». — «Вони спалили синагогу». — «Це було перше, то вони зробили». — «Це було першим, шо вони зробили». — «Потім вони вишикували всіх чоловіків у шеренгу». Вам навіть тяжко буде зрозуміти, як мені було перекладати всі ці фрази; коли ти перекладаєш їх, тобі здається, шо ти все це робиш сам. «А далі?» — спитав Дєд. "Це сталося в центрі містечка, он там», — вона показала пальцем у темряву. «Вони розстелили перед ними на землі Тору. Страшно. Мій батько казав, що кожну книжку, яка тільки-но впаде, треба цілувати. Навіть якщо це збірник кухонних рецептів, чи книжка для дітей, чи казки, чи п'єси, чи романи. Навіть якщо це незаповнені щоденники. А потім вздовж шеренги пройшов Генерал і наказав усім плювати на Тору, а хто так не зробить, тому обіцяли розстріляти всю сім'ю». — «Це неправда», — сказав Дєд. «Правда», — відповіла Августина, і шо мене здивувало — вона не плакала, хоча я і розумів, шо у її скорботі є такі місця, які прикриті не тільки маскою її очей. «Першим стояв швець Йосиф. Солдат зі шрамом сказав йому „плюй" і притиснув пістолет до голови Ребеки. Вона була його донькою і моєю доброю подругою. Он там ми з нею фали в карти, — сказала Августина і знов показала рукою в темряву, — і ще ми з нею переказували одна одній історії про хлопців, у яких були закохані, за яких збиралися вийти заміж». — «І він плюнув?» — запитав Дєд. «Так, плюнув, але далі генерал наказав, щоб він ще й став на неї». — «І став?» — «Став». — «Він став на Тору», — переклав я герою. «А далі у шерензі стояв Ізя. Я ходила до нього додому, он туди, — і вона знову показала пальцем у темряву, — він учив мене малювати. Ми часто засиджувалися допізна, малювали, сміялися. Інколи вечорами танцювали під платівки мого батька. Він був моїм великим другом, і коли його жінка народила дитину, то я бавила її, як свою. Солдат із блакитними очима і йому наказав „Плюй!” і всунув дуло пістолета до рота Ізиній дружині, ось так», — і вона всунула пальця до рота, наче дуло пістолета. «І він плюнув?» — спитав Дєд. «Плюнув». — «Плюнув», — переклав я герою. «А далі генерал наказав йому проклясти Тору І цього разу вставив пістолет до рота Ізиному синові». — «І він прокляв?» — «Так. А потім генерал ще змусив його рвати Тору руками». -«І шо, рвав?» — «Так. А потім Генерал підійшов до мого батька». Було дуже темно, але я побачив, шо Дєд закрив очі. «Генерал сказав: Плюй!» — «І він плюнув?» — «Ні», — сказала вона, і сказала це так, ніби це було слово із зовсім іншої історії, а у цій історії було неважливим. «Плюй! — сказав Генерал із білявим волоссям». — «А він не плюнув?» Вона нічого не сказала, тільки заперечливо похитала головою. «Тоді він всунув дуло пістолета в рот моїй мамі і сказав: Плюй, бо…» — «Ні», — прошептав герой самими губами. «Генерал сказав: якщо ти не плюнеш, то я уб'ю її тут зараз, але батько не плюнув». — «Ну і?…» — спитав Дєд. «І він її убив». Скажу вам, шо найжахливіше в цій історії було те, як швидко вона просувалася. Тобто, не те, як швидко все відбувалося у самій історії, а те, як швидко вона її розповідала і як цю історію не можна було зупинити. «Це неправда», — сказав Дєд, але тільки для себе. «Потім Генерал вставив пістолет у рот моїй меншій сестрі, якій було тоді чотири рочки. Вона дуже плакала. Я це добре пам'ятаю. Плюй, — сказав Генерал, — плюй, а то…» «І він плюнув?» — запитав Дед. «Ні», — сказала вона. «Він не плюнув», — переклав я герою. «Ну, чому ж він не плюнув» — «І тоді генерал застрелив мою сестру. Я не могла на це дивитися, але я пам'ятаю звук, з яким вона впала на землю. Такий звук буває, коли на землю впаде яка-небудь річ. Будь-що». Якби я міг так зробити, то намагався би, шоб більше нічого ніколи не падало на землю. «Я більше не хочу нічого чути», — сказав герой, і з того моменту я йому більше не перекладав. (Джонатан, якшо ти й зараз не бажаєш знати далі, то не читай наступної частини. І не читай, якшо вирішив читати з чистого інтересу — е не дуже поважна причина.) «Потім вони розірвали сукню на моїй старшій сестрі. Вона була вагітна й мала великий живіт, її чоловік стояв у кінці шеренги. Отут вони мали будинок». — «Де?» — спитав я. «Тут, де ми стоїмо. Зараз ми в їхній спальні». — «І як же ти орієнтуєшся?» — «Я бачила, як їй було холодно, хоча на дворі було літо. Вони скинули з неї труси і один з них просунув дуло їй між ноги, а решта сміялися, вони так реготали — я завжди згадую той сміх. Плюй! — сказав Генерал моєму татові, — Плюй!, бо дитини не буде». — «І він плюнув?» — питав Дєд. «Ні, не плюнув, — сказала вона, — він відвернувся, коли вони у неї вистрелили». «Ну, чому ж він не плюнув?» — запитав я. «Але моя сестра ще жила. Вона валялася на землі, і кричала, і притискала руки до низу живота, звідки валило багато крові, — тоді вони направили дуло їй в рот. Плюй! — кричав Генерал, — а то ми її не застрелимо. Будь ласка, — попросив батько, — тільки не так. Ні, плюй! — повторив Генерал, — а то ми лишимо її конати тут надовго». — «І він же плюнув?» — «Ні, не плюнув». — «І?» — «І вони її не застрелили». — «Ну чому? — запитав я, — чому він не плював? Він був таким релігійним?» — «Ні, сказала вона, — у Бога він узагалі не вірив». — «Тоді він був дурень», — сказав Дєд. «Ви помиляєтеся», — відповіла вона. «Ні, це ти помиляєшся», — сказав Дєд. «Ні, помиляєтеся ви», — казала вона. «А далі?» — не вгавав я і мушу зізнатися, мені стало миттєво соромно за таке своє запитання. «Тоді він направив пістолета у голову моєму батькові і сказав: Плюй, і тоді ми уб'ємо тебе». — «І тоді?» — запитав Дєд. «І тоді він плюнув». Герой відійшов від нас на кілька метрів, він наколупав болота і склав його до целофанового пакета «Зіплок». Пізніше він зізнався мені, шо це для його бабки, якшо він їй колись зізнається, шо їздив у нашу подорож. «Ну, а ти? — спитав Дєд, — де була тоді ти?» — «І я була там». — «Де? Як тобі вдалося втекти?» — «Я сказала вам, що моя сестра була ще жива. Вони вистрелили їй у живіт і кинули он там. Вона почала повзти звідти. Вона не могла йти, але спиралася на руки. За нею тягнувся закривавлений слід, і вона боялася, що вони її за ним знайдуть». «Вони потім убили її?» — питав Дєд. «Ні, вони тільки стояли й сміялися, коли вона повзла. Я точно пам'ятаю, як вони сміялися. Отак, — і вона розсміялася у темряву, — ХА-ХА-ХА-ХА-ХА-ХА-ХА-ХА-ХА-ХА-ХА. А всі гої дивилися на неї з вікон, а вона їх кожного просила: Поможіть мені, поможіть, я вмираю». — «І помогли?» — питав Дєд. «Ні, вони всі відверталися й відступали від вікон. Але я не можу їх звинувачувати». — «Чому?» — запитав я. «А тому шо, — відповів Дєд, — якби вони помогли, то розстріляли би і їх, і їхні родини». — «Я би все одно засуджував їх», — сказав я. «А ти би могла їх вибачити?» — спитав Дєд Августину. Тоді вона закрила очі, давши зрозуміти, шо ні, простити їх вона не може. «На її місці я би теж бажав, шоб мені прийшли на допомогу», — сказав я. «Ага, — сказав Дєд, — але сам би ти ніколи не поміг, якби за це вони убили б тебе й твою сім'ю». (Я думав про це багато разів, а потім і я зрозумів, шо він був правий. Досить подумати тільки про Ігорчика -і я би теж відвернувся і відійшов від вікна.) Бачити ставало все важче, оскільки настала глибока ніч, а довкола не було жодного штучного освітлення; ми вже точно не мали змоги бачити один одного, а тільки чули голоси. «А ти би їм простив?» — обернувся я до Дєда. «Так, — сказав він, — я би попробував». — «Ви так кажете, тому що не можете уявити, як це все було», — сказала Августина. «Я можу». — «Ні, — сказала вона знову, — такі речі неможливо уявити, їх або бачиш, або ні. Після таких речей уявляти вже нічого не можна».
79 
