92 
«А чого це ти думав, що я тобі відмовлю?»
«Бо ти не розумієш, шо твориться».
«Все я розумію».
«Нє, нічого не розумієш».
«Але ж цілком можливо, шо я погоджуся».
«Я би дав тобі за це шо-небудь з того, шов мене є, і ця річ була би в тебе доти, поки я не верну тобі гроші — а до цього не довго».
«Візьми мене з собою», — знову сказав я, хоча й не думав, шо скажу — само вирвалося з рота, як ті речі, шо повипадали з Трохимового воза.
«Нє», — сказав він.
«Ну, будь ласка, — попросив я, — зі мною ж буде легше. Я можу багато чим помогти».
«Мені треба знайти її самому», — сказав він, і в той момент я подумав, шо як я дам йому гроші і він поїде, то я вже свого Дєда більше не побачу.
«Ну то хоч Ігорчика візьми».
«Нє, — сказав він, — тільки сам». Мовчанка. А потім: «І Баті не говори».
«Ну, ясно», — сказав я, бо й не збирався оповіщати про це Батю.
«Це має бути наша тайна».
Оця остання річ, яку він сказав, найсильніше Опечаталася в моєму мозку. До мене це не доходило, аж поки він не сказав — це справжня тайни. Між нами є шось, про шо знаємо тільки ми двоє і більше ніхто на цілому світі не знає і знати не зможе. Це тайна нас двох разом, а не двох окремо.
Тоді я оголосив йому, шо з відповіддю не затримаю.
Але я не знаю, Джонатан, шо робити, і я би хотів, шоб ти мені підказав, як поступити правильно. Я знаю, шо правильна відповідь зовсім не обов'язково має бути. Може бути дві правильних відповіді, а може, їх і нема зовсім? Мені цікаво, шо ти скажеш. Обіцяю звернути увагу на твою думку. Але не обіцяю, шо коїтиму гармоні ІІпо до неї, бо є речі, про які ти не можеш знати. (Ну і, ясно, я прийму рішення ше до того, як ти отримаєш цей лист. Наша комунікація завжди Іхнірвана в часі.)
Я не дурень, я знаю, шо Дєд валюту повернути мені ніколи не зможе. І це значить, шо ні я, ні Ігорчик в Америку так і не попадемо. Наші мрії взаємно ліквідуються. Я ше такий молодий, а Дєд «юг такий старий — тому ми заслуговуємо на свої мрії, але втілити й ту, і другу неможливо.
Я знаю, шо ти скажеш. Ти скажеш: «Я надішлю тобі грошей». Ти скажеш: «Можеш повернути мені гроші, коли вони в тебе будуть, або можеш взагалі їх не повертати, і більше про це не будемо». Я знаю, шо ти так скажеш, бо я знаю, шо ти добра особистість. Але це неприйнятно. По тій же причині, шо і Дєд не хоче мене взяти з собою, і я не можу взяти твою валюту. Такі речі не вибирають. Розумієш? Будь ласка, спробуй зрозуміти. Ти єдиний, хто розумів мене з півслова, і я тобі скажу, шо тебе з півслова можу зрозуміти теж тільки я.
Чекатиму на твого листа нестримно.
З відкритим серцем, Олександр
Увертюра до ясності
Поки ми повернулися в готель, було вже так пізно, шо аж рано. За стійкою портьє тяжким сном спав власник. «Горілка, — сообразив Дєд, — нам всім треба випити». — «Та чого ж втрьох, давайте вчотирьох», — сказав я, киваючи па Семмі Дейвіса Молодшого, який цілий день вів себе дуже добропорядно. От так вчотирьох ми й рушили в бар. «А, вже вернулися», — сказала офіціантка, коли нас побачила. «І єврей знов з нами», — додала вона. «Стули пельку», — сказав Дєд, причому це не був якийсь душероздираючий крик — Дєд сказав це тихо, так, ніби знав, то вона має просто-напросто закрити рот. «Ну, вибачте», — відповіла офіціантка. «Та не пережинайте», — сказав я, бо не хотів, шоб вона через таку дурницю була вороже до нас налаштована; по того ж, коли вона нахилялася, я міг бачити її цицьки. (І для кого я це написав, Джонатан? Я ж більше не хочу виглядати гидотним, і вже не намагаюся бути смішним.) «Ні, ви дивіться, — сказав Дєд, — тепер по відношенню до єврея треба проявляти м'ягкість». — «Що відбувається? — спитав герой, — чому нас не пускають?» — «Ану, попроси пробачення, як має бути», — знову звернувся Дєд до офіціантки, яка насправді була зовсім юною дівчиною, ше молодшою за мене. «Пробачте, що назвала вас євреєм», — сказала вона. «Вона просить пробачення, шо назвала вас євреєм», — переклав я герою. «А звідки вона це знає?» — «Вона знає, бо я їй це сказав за сніданком». — «Ви їй сказали, що я єврей?» — «Так треба було». — «Це коли ми пили мокачино?» — «Мушу виправити: то була кава». — «Шо він там белькоче?» — спитав Дєд. «Було би ліпше, — сказав я Дєду, — якби ми заказали столик і багато випити, і ше би добру закуску». — «А що вона ще про мене сказала? — не замовкав герой. — Вона ще що-не-будь говорила? Між іншим, у неї цицьки виглядають, коли вона нахиляється». (Ага, Джонатан, це ти сказав, пам'ятаєш? Я це не видумав, так шо тобі й відповідати.)
92 
