94 
Джонатан розрізав стрічку, яка була багато разів намотана довкола ящика «НА ВИПАДОК», і відкрив його. Напевне, ми всі думали, шо то буде бомба, бо коли ми його відкупорили, а він не бабахнув, то ми всі сиділи, як обпльовані. «Ну, все не так уже й погано», — сказав Джонатан. «Все пройшло прекрасно», — переказав я Дєду. «Ну, як я і казав, — відповів той, -я і казав, шо то не буде погано». Потім ми заглянули в ящик. Інгредієнти в ньому були такі ж, як і в ящику «ЗАЛИШКИ», але всього того було ше більше. «Звісно, вона хотіла, щоби ми його відкрили», — сказав Джонатан. Він глянув на мене й засміявся, потім засміявся я, а тоді вже й Дєд. Ми сміялися, бо розуміли, як це недотепно виглядало, коли ми сиділи і гнили, відкривати ящик чи, може, не? А ше ми сміялися, бо було стільки всього, чого ми не знали, і ми розуміли, шо є ше повно всього, чого ми ше не знаємо.
«Давайте пошукаємо», — сказав Дєд і запустив свою руку в ящик так, як дитина залазить в торбу з подарунками. Він витяг буси. «Гляньте», — сказав він. «Я думаю, шо це перли, — сказав Джонатан, — справжні перли». Перли, якшо вони й були справжніми, виглядали брудними, жовтими і з крупинками якогось болота між окремими бусинками, от як 'їжа застрягає між зубами. «Вони здаються дуже старими», — сказав Дєд. Я переклав це Джонатану. «Так», — відповів Джонатан в унісон. «І ше вони брудні. Напевне, вони були захоронені». — «Що значить захоронені?» — «Ну лежали в землі, як трупи». — «Так, я вже зрозумів. Це треба до того персня з ящика ЗАЛИШКИ». — «Точно». Дєд підніс буси до свічки на нашому столі. Перли, якщо це були справжні перли, були дуже поплямлені й більше не блищали. Дєд спробував відчистити перлини великим пальцем, але вони лишилися брудними. «Дуже гарні перли, — сказав він, — колись я купив дуже подібні твоїй бабці, коли ми перший раз влюбилися одне в одного. Це було багато років тому, але я пам'ятаю, як ті перли виглядали. Я на них потратив усю получку, як же я можу його забути?» — «А де вони зараз? — поцікавився я. — Вдома?» — «Не, — сказав він, — перли і зараз на ній. Це ж була непроста річ, як би вона сама до нього не відносилася». Дєд поклав перли на стіл, і я побачив, шо ця знахідка не навіяла на нього меланхолію, як то можна було прогнозувати, а навпаки — задовольнила його. «А тепер ти», — сказав він мені і стукнув мене по спині, без умислу зробити мені больно, хоч мене і заболіло. «Він каже, шоб я шось звідтам витягнув», — сказав я Джонатану, бо мені було цікаво, як він оцінить те, шо ми присвоїли собі привілегію ритися в ящику нарівні з ним. «Давай», — відповів він. Тоді я засунув руку в ящик.
Я відчув, шо там є багато чудернацьких речей, хоча й не міг зрозуміти, яких саме. Ми не змовлялися, але дотримувалися правила, шоб не заглядати в ящик, коли вибираєш річ, коли її витягаєш на поверхню. Деякі речі, яких я торкався, були гладенькі, ніби скляні кульки або галька з пляжу. А ше були холодні речі, як метал, і теплі, як хутро. Траплялося багато клаптиків паперу. Я це розумів, навіть не дивлячись на них. Правда, я не знав, чи це фотографії, чи записки, чи сторінки з книжок або журналів. Я витягнув те, шо витягнув, — найбільшу річ у ящику. «От», — сказав я і почав розмотувати папір, який був перев'язаний зверху шнурком і білою стрічкою. Забравши шнурок, я розгорнув папір на столі. Джонатан притримував за один край, а я за другий. Зверху писало — КАРТА СВІТУ — 1791. Попри те, шо контури земель на карті трохи відрізнялися від сучасних версій, було ясно, шо це — той самий світ, шо і зараз. «Оце серйозна штучка», — сказав я. Така карта коштує багатьох сотень, а якшо повезе, то й багатьох тисяч доларів. Але це ж додатково й пам'ять про ті часи, коли наша планета ше не була такою маленькою. Я думаю, шо коли зробили цю карту, кожен міг спокійно жити, навіть не знаючи, де він живе. Це знов змусило мене думати про Трохимбрід і про Лісту, про жінку, від якої ми так хотіли, шоб вона була Августиною, і про те, шо вона ніколи не чула про Америку. Можливо, думав я, вона остання людина на землі, яка не знає про Америку. Думати про це було гарно. «Мені вона подобається», — сказав я Джонатану і, мушу зізнатися, шо я не мав ніяких інших причин так говорити. Просто мені подобалася карта. «Можеш забрати собі», — сказав він. «Ти шо, серйозно?!» — «Забирай і тішся». — «Ти мені не можеш її от так віддати. Всі ці речі мають бути разом», — сказав я йому. «Та ну, — відповів він, — вона твоя». — «Впевнений?» — перепитав я його, бо не хотів, шоб він напрягався, даруючи мені карту. «Абсолютно. Нехай це буде пам'ятка про нашу подорож». — «Пам'ятка?!» — «Так, щось, що тобі про неї нагадуватиме». — «Нє, — сказав я тоді, — краще я передарую її Ігорчику, якшо ти тільки на це погодишся», — я знав, шо Ігорчику карта сподобається так само. «Дарую йому її від щирого серця, — сказав Джонатан, — нехай це буде його пам'ятка».
94 
