Особенно,... 
.
Очередная сказка о Золушке 
55 
— Казали, — відповіла вона.
— От у чому причина, — вів я далі. — І коли я з тобою, ці почуття іноді повертаються до мене з минулого. Я знову відчуваю колишній шум дощу, колишній запах вітру. Відчуваю зовсім поруч… Це таке приємне відчуття! Колись і ти це зрозумієш…
— А я й тепер розумію.
— Невже?
— І я досі багато чого втратила, — сказала вона.
— Виходить, тобі не треба нічого пояснювати, — зрадів я.
Після того Юкі хвилин десять мовчала. А я знову розглядав відвідувачів храму.
— Крім вас, мені ні з ким нормально поговорити, — сказала вона нарешті. — Це правда. А тому, коли вас нема, я майже ні з ким не розмовляю.
— А Дік Норт?
Юкі висунула язика і зробила гримасу.
— Дурень, якого світ не бачив!
— В якомусь розумінні — можливо. А в іншому — ні. Він не такий уже й поганий. І ти сама, гадаю, мала б це розуміти. Дарма що однорукий, а порається вдома набагато краще за дворуких. І притому не нав’язливий. Таких людей на світі не так і багато. Можливо, він людина не такого масштабу, як твоя мати. Та й не дуже великого таланту. Одначе до твоєї матері він ставиться серйозно. А може, й любить. Надійна людина. І кухар прекрасний. До того ж приязний.
— Можливо, що так… Та все одно дурень!
Я більше нічого не сказав. Зрештою, в Юкі своє ставлення і свої почуття.
Розмова про Діка Норта на цьому скінчилася. Ми трохи згадали про гавайське сонце, хвилі, вітер і «Пінья-коладу». А коли Юкі сказала, що зголодніла, ми зайшли в найближчу кондитерську і з’їли по млинцю та булочці з мармеладом. Потім поїхали на метро дивитися кіно.
Наступного тижня Дік Норт загинув.
34
У понеділок увечері Дік Норт відправився в Хаконе купувати продукти і, коли вийшов із супермаркету з пакетами в руці, його збила вантажівка. Звичайнісінький нещасний випадок. Навіть сам водій не розумів, чому за такої поганої видимості спускався дорогою вниз, не зменшивши швидкості. Мовляв, напевне, лихий попутав. Однак і Дік Норт припустився помилки. Переходячи вулицю, спочатку подивився ліворуч, а потім, через кілька секунд, — праворуч. Таку помилку роблять усі, хто повертається до Японії після тривалого перебування за кордоном. Від незвички до лівостороннього руху, коли переплутують, у котрий бік треба спочатку дивитися на переході [56]. Здебільшого такі люди відбуваються тільки переляком, та іноді трапляється справжнє нещастя, як у випадку з Діком Нортом. Вантажівка збила його з ніг, а легковик із кузовом переїхав його на зустрічній смузі. Настала миттєва смерть.
Дізнавшись про це, я передусім згадав, як ми купували товари в супермаркеті. Як він ретельно вибирав товари, як уважно перевіряв кожен фрукт, як непомітно вкидав у візок пачку «тампаксів». «Бідолаха!» — подумав я. Як добре поміркувати, до останніх днів у житті йому не щастило. Втратив ліву руку від вибуху міни, на яку наступив ногою інший солдат. Із ранку до вечора гасив недокурки, які ненароком повсюди залишала Аме. І загинув, потрапивши під колеса автомашини з пакетами із супермаркету в руці.
Кажуть, що його ховала власна сім’я — дружина й діти. Ясна річ, ні Аме, ні Юкі, ні я туди не поїхали.
Я забрав назад свою «Субару» і в суботу пополудні відвіз Юкі до Хаконе. «Бо маму зараз не можна залишати саму», — сказала Юкі.
— Вона справді сама не зможе дати собі ради. А тітка-служниця вже досить стара й нездатна з усім упоратися. Крім того, на ніч вона йде додому. Тож маму не можна залишати саму.
— Мені здається, якийсь час тобі краще побути з нею, — порадив я.
Юкі кивнула. І знічев’я перегорнула дорожній атлас.
— Слухайте… Останнім часом я казала про нього якусь гидоту?
— Про Діка Норта?
— Ага.
— Ти назвала його дурнем, якого світ не знав, — сказав я.
Юкі запхала атлас у кишеню на дверцятах і, зіпершись ліктем об відчинене вікно, видивилася на краєвид попереду автомобіля.
— Та коли зараз згадаю, він усе-таки був зовсім непоганим… Добрим до мене. Багато чого вмів. Навчав мене серфінгу. Без однієї руки, він був набагато жвавіший за дворуких. І маму оберігав, як тільки міг.
— Я знаю. Зовсім непогана людина, — погодився я.
— Та мені завжди кортіло говорити про нього самі гидоти.
— Знаю, — повторив я. — Ти просто не могла втриматися. Та в цьому не твоя вина.
55 
