Последние отзывы

  52  

— Звичайно.

— Річ у тому, що тут одна дівчинка років тринадцяти мусить сама повернутися до Токіо. Її мати в нагальній справі кудись полетіла. А дочка сама в готелі залишилася. Мені незручно просити, та чи не могли б ви провести її до Токіо? Багаж у неї чималий, і я боюся, що вона сама не сяде в літак.

— Не зовсім розумію, — сказав я. — Чого це мати покинула дитину саму і полетіла бозна-куди? Яка безвідповідальність!

Вона здвигнула плечима.

— Бо вона безвідповідальна особа! Відома фото-художниця, але трохи дивна. Спало їй щось на думку — зірвалася з місця й поїхала. А про дитину геть-чисто забула. Як кожний митець, у полоні творчого задуму нічого іншого в голові не тримає. Через день раптом згадала — і зателефонувала нам у готель. Мовляв, я там у вас дочку залишила, а тому хотіла б, щоб ви посадили її в літак і відправили до Токіо.

— А чого б їй самій не приїхати й не забрати дочку із собою?

— Не знаю. Сказала, що у зв’язку з роботою мусить залишитися в Катманду ще на тиждень. Людина вона знаменита і наша постійна клієнтка, а тому відмовити її ми не можемо… Вона просить тільки відвезти дочку в аеропорт, а в Токіо, мовляв, дівчинка сама додому добереться. Але ж так робити не годиться. Вона ще мала, і якби щось з нею сталося, ми були б винні… Вся відповідальність лежить на нас.

— От тобі й на! — сказав я. І раптом пригадав: — Слухай, а та дівчинка часом не з довгим волоссям, в джемпері з нашивкою якогось рок-гурту і завжди з навушниками плеєра у вухах?

— Саме так! А що, ви її знаєте?

— От тобі й на! — повторив я.

* * *

Моя знайома зателефонувала у «Всеяпонські Авіалінії» й замовила квиток на рейс, яким відлітав і я. Потім зв’язалася з номером дівчинки і веліла їй зібрати речі та спуститися негайно у фойє, бо, мовляв, знайшлася людина, разом з якою можна повернутися до Токіо. Водночас вона запевнила — мовляв, усе буде гаразд, я цю людину добре знаю. Після цього покликала боя і доручила забрати з номера валізу юної гості. І нарешті викликала готельний лімузин. Робила все спритно, із знанням справи. «Ти — майстриня на всі руки», — похвалив я її.

— Я ж вам казала, що така робота мені подобається. Душа лежить до неї.

— А от до жартів не лежить, — зауважив я.

Вона знову постукала авторучкою по конторці.

— Це — зовсім інша річ. Взагалі мені не до вподоби чути, як з мене кепкують. Від самого малку. Я тоді нервуюся.

— Слухай, я зовсім не збираюся тебе нервувати, — сказав я. — Навпаки: я жартую, щоб самому заспокоїтися. Можливо, мої жарти нікудишні й безглузді, але я роблю це по-своєму з усією старанністю. Звісно, буває і так, що вони не настільки цікаві співрозмовнику, як я сподівався. Та головне — я нікому не бажаю зла. І ти не думай, що я з тебе насміхаюся. Жарти мені самому потрібні…

Злегка стиснувши губи, вона дивилася на мене. Так, ніби споглядала з пагорба долину після повені. Потім незвичним голосом — чи то зітхнувши, чи то пирхнувши — промовила:

— До речі, я не могла б отримати від вас візитну картку? Цілком офіційно. Якщо взяти до уваги, що я довірила вам дівчинку.

— Цілком офіційно… — промимрив я, вийнявши з гаманця візитну картку і простягнувши їй. Що-що, а візитка в мене завжди знайдеться. Що їх треба мати при собі — це мені радила ціла дюжина знайомих. Вона розглядала візитну картку уважно — так, наче тримала в руці якусь ганчірку.

— До речі, а як тебе звати? — спитав я.

— Скажу наступного разу, — відповіла вона. І середнім пальцем торкнулася оправи окулярів. — Якщо зустрінемося.

— Обов’язково зустрінемося! — сказав я.

На її устах забриніла легка усмішка — слабка, як світло місяця-молодика.

Через десять хвилин дівчинка з боєм спустилися у фойє. Бой тягнув величезну валізу. Настільки велику, що в ній помістилася б німецька вівчарка на повний зріст. Ясна річ, залишати тринадцятирічну дівчину-підлітка саму з таким багажем було б немилосердно. Сьогодні на ній був спортивний джемпер з написом «TALKING HEADS», вузенькі джинси, шкіряні черевики, а зверху досить дорога хутряна накидка. Як і минулого разу, вона світилася невловимо чистою красою. Настільки невловимою, що могла розтанути в будь-яку мить і викликала в кожного, хто на неї дивився, відчуття нетривкості. Напевне, через свою надмірну невловимість. «Talking Heads»… «Балакучі голови»… Непогана назва для рок-гурту. Зовсім як у Керуака ^[13]: «Поряд зі мною дудлила пиво балакуча голова. Мені страх як хотілося справити малу нужду. „Таки піду справляти малу нужду!“ — сказав я балакучійголові».

  52