ФАНТАСТИКА

ДЕТЕКТИВЫ И БОЕВИКИ

ПРОЗА

ЛЮБОВНЫЕ РОМАНЫ

ПРИКЛЮЧЕНИЯ

ДЕТСКИЕ КНИГИ

ПОЭЗИЯ, ДРАМАТУРГИЯ

НАУКА, ОБРАЗОВАНИЕ

ДОКУМЕНТАЛЬНОЕ

СПРАВОЧНИКИ

ЮМОР

ДОМ, СЕМЬЯ

РЕЛИГИЯ

ДЕЛОВАЯ ЛИТЕРАТУРА

Последние отзывы

Невеста по завещанию

Очень понравилось, адекватные герои читается легко приятный юмор и диалоги героев без приторности >>>>>

Все по-честному

Отличная книга! Стиль написания лёгкий, необычный, юморной. История понравилась, но, соглашусь, что героиня слишком... >>>>>

Остров ведьм

Не супер, на один раз, 4 >>>>>

Побудь со мной

Так себе. Было увлекательно читать пока герой восстанавливался, потом, когда подключились чувства, самокопание,... >>>>>

Последний разбойник

Не самый лучший роман >>>>>




  10  

Йому здалося, ніби він роздвоївся: одна його половина була гаряча, друга — холодна, одна— ніжна, друга — жорстока, одна — тремтлива, друга — незворушна, й ці половини намагалися знищити одна одну.

— Вам, либонь, уже час іти, — мовив він.

Дівчина побігла, а Монтег, залишившись під дощем, довго не рушав з місця. Тоді повільно пішов і раптом, відкинувши голову, підставив під дощ обличчя і відкрив рот…

Механічний пес ніби спав і водночас не спав; ніби він був живий і водночас мертвий у своїй буді, що стиха гуділа, ледь помітно здригалась і м’яко світилась в темному закутку. Місячне світло з пічного неба проникало крізь велике вікно і, падаючи на тремтливого механічного звіра, вигравало на його латунних, мідних і сталевих частинах. Світло відбивалося в шматочках рубінового скла, мерехтіло на тонких, мов капіляри, чутливих нейлонових волосинах у ніздрях чудовиська, що ледь помітно тремтіло на своїх восьми павучих, підбитих гумою лапах.

Монтег сковзнув по мідній жердині вниз і вийшов подивитися на місто — вже випогодилося, хмари розсіялись. Він запалив сигарету і, повернувшись, нахилився й зазирнув до буди. Механічний пес нагадував велетенську бджолу, що повернулась до свого вулика з поля, де нектар квітів насичений отрутою, яка викликає безум і кошмари. Тіло пса всотало цей густий, пряний трунок, і тепер звір спав, намагаючись сном подолати згубну отруту.

— Привіт, — прошепотів Монтег, як завжди зачудовано дивлячись на мертву і водночас живу тварину.

По ночах, коли ставало нудно (а таке бувало щоночі), пожежники ковзали вниз по мідних жердинах, настроювали цокаючий механізм нюхової системи пса на певний запах і впускали до нього в підвал пацюків, курчат чи кошенят, яких однаково треба було втопити, а потім билися об заклад, кого пес ухопить першим. Через кілька секунд гра закінчувалася-пацюк, кошеня чи курча, не встигши подолати й половини відстані, потрапляли до м’яких лап звіра, а чотиридюймова порожниста сталева голка, висунувшись, наче жало, з його морди, впорскувала жертві чималу порцію морфію чи прокаїну. Жертву кидали в сміттєспалювальну піч, і забава починалася знову.

Під час цих забав Монтег звичайно залишався, нагорі. Колись, два роки тому, він побився об заклад з одним із пайдосвідченіших гравців — і програв тижневу платню. Він і досі пам’ятає несамовитий гнів Мілред: її лице взялося червоними плямами, а на чолі набрякли жили. Тепер по ночах вій лежав на ліжку обличчям до стіни, прислухаючись до вибухів реготу внизу, до дрібного — наче хтось швидко бив по клавіші роялю — цокоту пацючих кігтів по підлозі, до попискування мишей, до похмурої, зрадливої тиші, коли пес безшумно, мов метелик на світло, вистрибував з буди, жалив голкою й повертався назад, щоб тут-таки померти, наче вимкнули струм.

Монтег доторкнувся до морди пса.

Пес загарчав.

Монтег відсахнувся.

Пес трохи підвівся і глянув на нього — раптом ожили його очі, в них засвітилися зелено-сині неонові вогники. Знову почулося гарчання — дивний звук, що дратував вухо, суміш електричного дзижчання, шипіння масла на пательні, металевого скреготу, ніби почали рухатися коліщата механізму, скрипучого від іржі та старечої підозрілості.

— Тихше, тихше, чоловіче, — вичавив з себе Монтег; серце його шалено калатало в грудях.

Він побачив, як з морди пса вистромилася на дюйм голка, щезла, знову вистромилася, знову щезла. Гарчання, ніби закипаючи, стало голосніше, пес утупився в Монтега.

Він позадкував. Пес ступнув з буди. Монтег ухопився за жердину. Відповівши на доторк, жердина ковзнула вгору, безшумно пронісши людину крізь отвір у стелі. Монтег вийшов на тьмяно освітлений майданчик горішнього поверху. Його лихоманило, обличчя було бліде, аж зелене. Пес опустився внизу на свої вісім неправдоподібних павучих лап і знову загудів; його багатогранні очі згасли.

Монтег стояв коло люка, намагаючись опанувати себе. Позад нього, в кутку, за столом, освітленим лампою під зеленим абажуром, четверо чоловіків грали в карти. Воші поглянули на Монтега, але ніхто нічого не сказав. Лише один, у капелюсі брандмейстера з зображенням фенікса, нарешті крикнув через усю кімнату, тримаючії карти в худорлявій руці:

— Що скоїлося, Монтег?

— Він мене не любить.

— Хто, пес? — Брандмейстер вивчав свої карти. — Облиште. Він не може любити чи не любити. Він просто “функціонує”. Це ніби в задачі з балістики. Для нього розраховано траєкторію, він іде по ній. Сам знаходить мішень, сам повертається назад і вимикається. Мідний дріт, акумулятори, електрика — і все.

  10