15 
“Боже мій, — подумав Монтег, — а й справді сигнали тривоги надходять лише вночі. І ніколи вдень! Чи не тому, що вогонь гарніший вночі? І вистава цікавіша?”
На червоному обличчя Бітті, який зашпортавсь у дверях, проступив страх. Рука жінки судомно стискала сірник. Саму ж її вкутували випари гасу.
Книжка, яку Монтег заховав під пахву, калатала в груди, немов серце.
— Ідіть, — промовила жінка, і Монтег відчув, що мимохіть задкує до дверей слідом за Бітті, тоді сходами вниз, через лужок, де наче слід зловісної змії, тяглася смужка гасу.
Жінка вийшла за ними, зупинилась на ґанку і зважила їх спокійним поглядом, але в цьому спокої виразно відчувався осуд.
Бітті клацнув запальничкою, наміряючись підпалити будинок.
Але він запізнився.
Монтегові перехопило подих — жінка на ґанку кинула на них презирливий погляд і тернула сірником об поруччя.
З будинків на вулицю вироїлися люди.
Назад поверталися мовчки, не дивлячись одне на одного. Монтег сидів попереду, разом з Бітті та Блеком. Вони навіть не запалили своїх люльок, лиш дивилися на дорогу. Потужна “саламандра” круто повернула за ріг і помчала далі.
— Рідлі, — нарешті промовив Монтег.
— Що? — перепитав Бітті.
— Вона сказала “мастер Рідлі”. Коли ми ввійшли, вона пробурмотіла якісь дивні слова: “Будьте мужнім, мастере Рідлі”. І ще щось… щось іще…
— “Божою милістю ми сьогодні засвітили в Англії таку свічку, якої, я певен, ніколи не загасити”, — промовив Бітті.
По цих словах Стоунмен і Монтег ошелешено зирнулп на брандмейстера. Бітті потер підборіддя.
— Чоловік на ймення Латімер сказав це чоловікові, якого звали Ніколас Рідлі, коли їх за єресь спалювали живцем на багатті в Оксфорді шістнадцятого жовтня тисяча п’ятсот п’ятдесят п’ятого року.
Монтег і Стоунмен знов перевели очі на дорогу, що швидко бігла під колесами машини.
— Я геть напханий всякими уривками й висловами, — сказав Бітті. — Та й більшість орандмепстерів так само. Інколи собі дивуюсь… Не ловіть гав, Стоунмене!
Стоуіімгц загальмував.
— Хай йому грець! — вигукнув Кілі. — Проскочили свій поворот.
— Хто там?
— Я, хто ж іще! — озвався з темряви Монтег.
Він щільно причинив двері й прихилився до них спиною.
Помовчавши, дружина нарешті сказала:
— Ввімкни світло.
— Мені воно не потрібне.
— Тоді лягай спати.
Монтег чув, як Мілред нетерпляче засовалася на ліжку; зарипіли пружини матраца.
— Ти п’яний? — запитала вона.
Отже, все почалося з його руки. Він відчув, що його руки, спочатку одна, а потім друга, розстебнули куртку, зняли її й кинули на підлогу. Штани повисли в руках, ніби над прірвою, й провалилися в пітьму. Кисті його рук уражені хворобою, невдовзі зараза охопить руки цілколі. Він аж наяву бачив, як отрута діє на зап’ястки, піднімається до ліктів і плечей, перекидається, мов іскра, з лопатки на лопатку. Його руки стали жадібними. Ця жадібність передалась очам: нестерпно закортіло дивитися на що-небудь, байдуже на що саме, аби дивитися.
— Що ти там робиш? — байдуже запитала дружина.
Намагаючись зберегти рівновагу, він стискав книжку холодними вологими пальцями. Через якусь хвилю дружина знов озвалася:
— Ти ще довго стовбичитимеш отак посеред кімнати?
Він щось пробурмотів.
— Що? — перепитала вона.
І цього разу у відповідь якесь нерозбірливе бурмотіння.
Спотикаючись, Монтег помацки дістався до свого ліжка, незграбно запхнув книжку під холодну подушку й сам упав на постіль. Мілред злякано скрикнула. Йому ж здавалося, що вона десь далеко, в протилежному кінці спальні, а його ліжко наче сніжний острів посеред пустельного моря. Дружина промовила до нього, говорила щось довго-довго, про те про се, але для нього це були тільки слова, слова, що нагадували белькотіння дворічного малюка, яке він чув колись у домі свого приятеля — приємні звуки, однак позбавлені всякого глузду.
Монтег не відповідав, а коли з його вуст знов зірвався невиразний стогін, Мілред підвелась, підійшла до його ліжка, нахилилась і поклала руку йому на чоло. Монтег знав: коли Мілред забере руку, долоня буде волога.
Пізніше, вночі, він подивився на Мілред. Вона не спала. В повітрі ледь чутно бриніла мелодія — у вухах Мілред знову сиділи “Черепашки”, і знову вона слухала далекі голоси з далеких країв, а її широко розплющені очі вдивлялись у темні глибини стелі, що нависала над нею.
15 
