27 
Не обертаючись, Монтег зупинився в дверях.
— Міллі!
Тиша.
— Ну що?
— Міллі, Білий клоун тебе любить?
Нема відповіді.
— Міллі… — Він облизнув губи. — Твої родичі люблять тебе? Люблять тебе віддано, всім серцем і душею, га, Міллі?
Він відчував, що вона, розгублепо кліпаючи, дивиться йому в потилицю.
— Чого ти запитуєш про такі дурниці?
Йому хотілося плакати, та губи були міцно стиснені, а на очах не було сліз.
— Якщо побачиш за дверима собаку, дай йому штурхана за мене, — сказала Мілред.
Він, вагаючись, постояв перед дверима, а тоді прочинив їх і вийшов.
Дощ ущух, сонце хилилося до вечірнього пругу на безхмарному небі. Ні біля будинку, ні на лужку, ні на вулиці нікого не було, Монтег полегшено зітхнув і грюкнув дверима.
Монтег їхав у метро.
“Я весь наче застиг, — думав він. — Коли це почалося? Коли застигло моє обличчя, моє тіло? Чи не тієї ночі, коли я зачепився ногою за пляшечку з-під таблеток, ніби за замасковану міну?
Це минеться. Не зразу, звичайно, потрібен певний час. Але я зроблю все, аби це минуло, і Фабер допоможе мені. Хто-небудь поверне мені моє колишнє обличчя і колишні руки, вони стануть такими самими, якими були. А зараз навіть усмішка, моя обпалена вогнем усмішка покинула мене. Без неї я наче сам не сам”.
Повз нього мчала стіна тунелю — все складалося докупи.
Колись, у далекому дитинстві, одного спекотного літнього дня він сидів під блакитним небом серед жовтих дюн на морському узбережжі й намагався наповнити піском решето, бо двоюрідний брат підступно обманув його, сказавши: “Наповниш решето піском — матимеш десять центів”. Але що швидше він накидав пісок у решето, то швидше, з гарячим жебонінням, пісок витікав з нього. Руки німіли, пісок обпікав їх, а решето все було порожнє. Монтег мовчки сидів на березі того липневого дня, і сльози котилися по його щоках.
Тепер, коли пневматичний поїзд мчав його, погойдуючи, порожніми підземними коридорами міста, він пригадав жорстоку логіку решета і. опустивши очі, вздрів, що в нього в руках: розкрита біблія. В вагоні було повно людей, а він тримав біблію, — і раптом до голови йому зайшла безглузда думка: якщо читати швидко і все поспіли, може, в решеті затримається хоч трохи піску, Монтег почав читати, але слова висипалися в дірки, й він подумав: адже через кілька годин він зустрінеться з Бітті й треба буде віддати йому книжку, отже, не можна пропускати жодного речення, слід запам’ятати кожен рядок. “Я мушу це зробити!”
Він стиснув книгу. Радіорупори ревіли, мов сурми:
— Зубна паста Денгем!
“Замовкніть, — подумав Монтег. — Подивіться на лілеї, як вони ростуть…”
— Зубна паста Денгем!! “Вони не трудяться…”
— Зубна паста…
“Подивіться на лілеї, як вони ростуть… Замовкніть, замовкніть нарешті!..”
— Денгем!!!
Він знову розкрив книжку, гарячково перегорнув кілька сторінок, обмацуючи їх, мов сліпий, не кліпаючи, вдивлявся в кожний рядок, у кожну літеру.
— Денгем. По буквах: д-е-н…
“Не трудяться, не прядуть…” Сухий шерех гарячого піску, що сиплеться крізь решето…
— Денгем оздоровлює!.. “Подивіться на лілеї, лілеї, лілеї…”
— Зубний еліксир Денгем!
— Замовкніть, замовкніть, замовкніть!.. — це благання, цей крик з такою силою вихопився з грудей Монтега, що він сам не зчувся, як скочив на рівні, а ошелешені пасажири галасливого вагона злякано сахнулися від чоловіка з божевільним виразом почервонілого обличчя, який щось белькотів смаглими вустами, стискаючи в руках книжку, — люди, які ще мить тому спокійно притупували ногами в такт вигукам “Зубна паста Денгем, зубний еліксир Денгем, зубна паста, паста…” — раз, два, три, раз, два, три, раз, два, раз; усі, хто щойно машинально бурмотів “зубна паста, зубна паста, зубна паста…”. І наче щоб помститися на Монтегові, радіо вивергнуло на нього тонни музики — брязкіт і дзвін бляхи, міді, срібла, бронзи… Люди, оглушені тим скреготом, заціпеніли; вони не тікали, бо нікуди було тікати: величезний пневматичний поїзд мчав тунелем глибоко нід землею.
— Польові лілеї…
— Денгем!
— Я кажу, лілеї!
Люди зачудовано дивилися на нього.
— Покличте кондуктора…
— Він зсунувся з розуму!
— Станція Нолл В’ю!
Засичавши, поїзд зупинився.
— Нолл В’ю! — голосно.
— Денгем… — пошепки.
Губи Монтега ледь ворушилися: “Лілеї…” Двері вагона із свистом розсунулися. Монтег стояв. Зітхнувши, двері почали зачинятися. І лише тоді Монтег кинувся із безгучним криком вперед, розштовхуючи пасажирів і вискочив на платформу крізь вузьку шпарину. Він біг між білими кахлями тунелю, не зважаючи на ескалатори, бо хотів відчути, що його ноги рухаються, руки розгойдуються в такт бігові, легені роздуваються і стискуються, а повітря обпікає горло. Навздогін линуло ревіння: “Денгем, Денгем, Денгем!” Поїзд засичав, наче змія, і згинув у чорній проймі тунелю.
27 
