32 
Монтег ішов од станції метро; в кишені лежали гроші (він уже відвідав банк, який працював цілодобово — його обслуговували роботи); він ішов і слухав “Черепашку”, що гомоніла в вусі: “Мобілізовано мільйон чоловіків. Якщо почнеться війна, швидка перемога гарантована…” Раптом наринула музика і забила голос диктора.
“Мобілізовано десять мільйонів, — шепотів голос Фабера в другому вусі, — але кажуть, що один. Так спокійніше”.
— Фабер!
“Так”.
— Я не думаю. Я просто виконую, що мені наказано, як це робив завжди. Ви сказали дістати гроші — і я дістав. Але сам я не подумав про це. Коли ж я почну діяти самостійно?
“Ви вже почали, коли це сказали. Але попервах вам доведеться покладатися на мене”.
— На тих я теж покладався.
“Так, і бачите, до чого це призвело. Якийсь чнс ви блукатимете навмання. Але ось вам моя рука”.
— Я не хочу переходити на чийсь бік, аби робити тільки те, що мені скажуть. Навіщо тоді переходити?
“Ви вже порозумнішали, Монтег”.
Монтег відчув під ногами знайомий тротуар — ноги самі собою несли його додому.
“Хочете, я вам почитаю? Спробую читати так, щоб ви все запам’ятали. Я сплю лише п’ять годин на добу. Вільного часу досить. Коли хочете, я читатиму вам щовечора, на сон. Кажуть, мозок сплячої людини все запам’ятовує, якщо тихенько нашіптувати на вухо”.
— Так, хочу.
“Тоді слухайте”. Далеко, на іншому кінці нічного міста, зашурхотіли сторінки. “Книга Нова”.
Зійшов місяць. Монтег ішов, безгучно ворушачи губами.
О дев’ятій годині, коли віп вечеряв, гучномовець біля вхідних дверей сповістив, що прийшли гості, і Мілред кинулася в передпокій так квапливо, наче людина, що втікає від виверження вулкану.
Ввійшли пані Фелпс і пані Бауелс; тримаючи в руках пляшки мартіні, вони щезли в вітальні, наче у вогняному кратері. Монтег перестав їсти. Ці жінки були схожі на страховинні скляні люстри, які дзвенять тисячма підвісок. Навіть крізь стіни сяяли безглузді посмішки дам і долинали їхні верескливі голоси.
Ще жуючи, Монтег зупинився в дверях вітальні.
— У вас чудовий вигляд!
— Чудовий!
— У тебе прекрасний вигляд, Міллі!
— Прекрасний!
— У всіх вигляд прегарний!
— Прегарний! Монтег дивився на них.
“Спокійно, Монтег”, — шепотів йому у вухо Фабер.
— Шкода, що я тут затримався, — майже нечутно сказав Монтег. — Слід було б їхати до вас із грішми.
“Ще є час завтра. Обережніше, Монтег!”
— Чудове ревю, чи не так?
— Чудове!
На одній телевізорній стіні якась жінка, усміхаючись, пила апельсиновий сік. “Як це їй вдається?” — подумав Монтег, відчуваючи до неї ненависть. На інших стінах видно було в рентгенівських променях, як освіжаючий напій рухається по стравоходу тієї жінки до шлунка, що аж тремтів од захвату. Раптом вітальня ринула до хмар на ракеті; потім пірнула в каламутні зеленаві води моря, де сині риби поїдали червоних і жовтих риб. А за хвилину троє білих мультиплікаційних клоунів уже відрубували одне одному руки й ноги під вибухи сміху, що безперестанно напливали й відпливали. Через дві хвилини вітальня вимчала за місто, де по треку з шаленою швидкістю ганяли автомобілі, зіштовхувались і збивали один одного. Монтег бачив, як у повітря злетіли кілька людських тіл.
— Міллі, ти бачила?
— Бачила, бачила!
Монтег просунув руку в стіну й натис на центральний вимикач. Зображення на стінах згасли, ніби з величезного скляного акваріума, в якому борсалися пошалілі риби, хтось випустив воду.
Всі три жінки повернулися до Монтега з відвертим роздратуванням і неприязню.
— Як ви думаєте, коли почнеться війна? — запитав він. — Я бачу, ви сьогодні без чоловіків.
— О, вони то приходять, то йдуть, спокою собі не ймуть. Піта вчора призвали. Повернеться наступного тижня. Так йому сказали. Коротка війна. Сказали, через дві доби повернуться до своїх домівок. Так сказали в армії. Коротка війна. Піта призвали вчора і сказали, що через тиждень він буде вдома. Коротка…
Три жінки неспокійно совалися на стільцях, нервово поглядаючи на порожні брудно-сірі стіни.
— А я й не турбуюся, — сказала пані Фелпс. — Хай собі Піт турбується, — хихикнула вона. — Хай Піт турбується. Тільки не я. Я не турбуюсь.
— Так, — сказала Міллі. — Хай собі Піт турбується.
— Вбивають завжди чужих чоловіків. Так кажуть.
— Еге ж, я теж чула таке. Не знаю жодного чоловіка, що загинув би на війні. Стрибають з високих будинків — це буває, як ото зробив Глоріїн чоловік минулого тижня. Але щоб загинути на війні? Такого не буває.
32 
