Мілред сяйнула усмішкою:
— Гаю, будь ласка, відійди від дверей і не дратуй нас!
Але Монтега вже не було; за хвилину він повернувся з книжкою в руках.
— Гаю!
— До дідька все! До дідька! До дідька!
— Що це? Невже книжка? А я вважала, що нині фахівців навчають за допомогою учбових фільмів. — Пані Фелпс закліпала очима. — Ви читаєте теорію пожежної справи?
— Яка там в біса теорія! — крикнув Монтег. — Це поезія.
“Монтег!”
Це був шепіт Фабера.
— Дайте мені спокій! — Монтег відчував, що його наче засмоктує якийсь шалений, ревучий вир.
“Монтег, тримайте себе в руках, схаменіться…”
— Ви чули їх? Чули, що ці чудовиська белькочуть про інших чудовиськ! Боже, що вони тільки кажуть про людей, про своїх власних дітей і самих себе! Що кажуть про своїх чоловіків і про війну, хай їм чорт! Я слухав і не вірив власним вухам!
— Дозвольте, я й словом не обімовилася про війну! — обурилася пані Фелпс.
— Вірші! Терпіти їх не можу, — докинула пані Бауелс.
— А ви коли-небудь читали їх?
“Монтег! — голос Фабера буравом загвинчувався в вухо Монтега. — Ви занапастите всю справу! Божевільний! Замовкніть!”
Жінки підхопилися зі своїх стільців.
— Сядьте! Вони скорилися.
— Я йду додому, — тремтливим голосом промовила пані Бауелс.
“Монтег, Монтег, ради бога, прошу вас… Що ви затіяли?” — благав Фабер.
— Чом би вам не почитати якогось вірша з цієї книжки? — Пані Фелпс кивнула головою на томик. — Мабуть, цікаво!
— Але ж це заборонено! — заволала пані Бауелс. — Цього не можна робити!
— А ви гляньте на пана Монтега — йому кортить почитати, я ж бачу. І якщо ми слухатимемо уважно, пан Монтег буде щасливий і тоді, певне, ми зможемо піти або заіїнятися чимось іншим. — Пані Фелпс нервово подивилася на мертві стіни навколо них.
“Монтег, якщо ви це зробите, я роз’єднаюсь, я покину вас, — дзижчала бджола в його вусі. — Що це вам дасть, чого ви досягнете?”
— Налякаю їх до смерті, ось що, так налякаю, що світу білого не побачать!
Мілред озирнулася.
— З ким це ти розмовляєш, Гаю?
В мозок йому впилася срібна голка.
“Монтег, слухайте, є лише один вихід! Удайте, що пожартували, прикиньтеся, що вам весело, що ви не розлючені! Далі підійдіть до сміттєспалювача й киньте в нього книжку”.
Але Мілред випередила його, сказавши тремтливим голосом:
— Любі мої, кожному пожежникові раз на рік дозволяють принести додому книжку, щоб показати своїй родині, якими дурницями колись захоплювалися люди, як книжки їх нервували, зводили їх з розуму. От і Гай вирішив потішити нас і почитати який-небудь віршик, аби ми зрозуміли, що то за нісенітниці й дарма не сушили собі свої слабенькі голівки, чи не так, любий?
Монтег стиснув книжку в руках. “Скажіть “так”, — наказав Фабер. Губи Монтега слухняно повторили за Фабером:
— Так.
Мілред, сміючись, вихопила в нього книжку.
— Ось, прочитай цього вірша. А втім, ні, ліпше оцей віршик, такий смішний, ти його вже читав сьогодні. Ручаюся, ви нічого не зрозумієте. Якесь нагромадження слів — тра-та-та-та-та. Ну, давай, Гаю, ось на цій сторінці, любий!
Він подивився на відкриту сторінку. Знову забриніла бджола в вусі: “Читайте”.
— Як називається вірш, любий?
— “Берег Дувра”.
Язик Монтега прилип до піднебіння.
— А тепер читай — виразно і не поспішаючи.
В кімнаті стало гаряче; Монтега кидало то в жар, то в холод; вони наче опинилися посеред спекотної пустелі — три жінки сиділи на стільцях, а він стояв перед ними, похитуючись, чекаючи, поки пані Фелпс перестане обсмикувати свою сукню, а папі Бауелс прибере руки від зачіски. Нарешті він почав читати — тихо, затинаючись, а тоді, від рядка до рядка, дедалі голосніше і впевненіше. Голос його линув над пустелею, злітав у біле небо, кружляв у розпеченій порожнечі над трьома жінками:
Довіри океан
Колись безмежний був і землю звідусіль
Він обіймав, як пас барвистий, залюбки.
Але тепер мені
Чутні лише плачі и протяглий стогін хвиль,
Що ринуть крізь туман
Під вітру свист назад, назад, сумні,
Розбившись об життєві стрімчаки.
Стільці рипіли. Монтег читав далі:
Прошу, любове, я
Нам вірність зберегти. Бо цей примарний світ,
Що, як здається нам, цвіте, мов первоцвіт,
Прекрасний і новий, веселками сія -
Насправді це сумна, печальна круговерть,
Нема любові в ній, ні втіх, ні співчуття;