41 
Два інших пожежники закам’яніли, мов бовдури.
Монтег, насилу подолавши напад нудоти, наставив на них вогнемет.
— Поверніться!
Вони підкорилися; піт струменів по їхніх посірілих, мов виварене м’ясо, обличчях; Монтег ударив по голові одного, другого, збив каски, повалив один на одного. Воии впали і застигли. Легкий шерех, мов упав осінній лист. Монтег озирнувся й побачив механічного пса. Той був уже десь посередині лужка і мчав легко й нечутно, ніби густа хмара чорно-сірого диму, яку підганяв вітер.
Пес стрибнув, злетів фути на три над головою Монтега, розчепіривши павучі лаписька, вистромивши свій єдиний зуб — прокаїнову голку. Монтег зустрів його спалахом полум’я, чудовою вогненною квіткою — її жовті, сині й жовтогарячі пелюстки закрутилися навколо металевого собаки, вдягли його в нову одіж, і він ударив Монтега всім тілом, відкинув його разом з вогнеметом кроків на десять, до підніжжя дерева. Монтег відчув, як пес хапає його за ногу, встромляє голку — і тієї ж митті полум’я підкинуло пса в повітря, викрутило з суглобів металеві кістки, вивернуло розпечені нутрощі й вони вибухнули червоними бризками, наче ракета. Монтег лежав, дивлячись, як це мертве і водночас живе тіло перекинулося в повітрі і впало, затихши. Здавалося, пес навіть тепер ладен кинутися на нього і впорснути всю отруту, яка вже почала діяти на ногу. Він відчув полегшення і страх, наче людина, що встигла відскочити від машини, яка мчала з швидкістю дев’яносто миль на годину ї лише зачепила її крилом. Він боявся підвестися, боявся, що не зможе зовсім ступати на занімілу ногу. І все його тіло почало потроху ціпеніти.
Вулиця безлюдна, будинок згорів, як стара театральна декорація, інші будинки занурилися в пітьму, поруч — рештки механічного пса, трохи далі — труп Бітті, ще далі — двоє пожежників і “Саламандра”. Він глянув на велетенську машину. її теж слід знищити.
“Ну, — подумав, — побачимо, чи дуже тобі перепало. Спробуй-но стати на ноги. Обережно, обережно… отак!”
Він стояв, але в нього була тільки одна нога. Замість другої — мертвий оцупок, обвуглений шматок дерева, що його він мусив тягти за собою, мов покару за якийсь потаємний гріх. Коли він ступав на неї, спочатку в литку, а потім у стегно вгороджувалися тисячі срібних голок. Він заплакав. Ні, йди! Іди, тобі не можна залишатися тут.
Подекуди в будинках знову засвітилися вогні — чи то недавні події розбурхали людей, чи то незвичайна тиша, Монтег не знав. Припадаючи на ушкоджену ногу, підтягаючи її руками, він розмовляв з нею, схлипував, наказував їй, проклинав її, благав допомогти йому врятувати життя. В темряві чулися крики й голоси людей. Він дошкутильгав до заднього двору, що виходив на глухий провулок.
“Бітті, — думав він, — тепер ви вже не проблема. Ви завжди говорили: “Навіщо розв’язувати проблему, коли можна спалити її”. Так от, я зробив і те й інше. Прощайте, брандмейстере”. Спотикаючись, він шкандибав у нічній пітьмі.
Гострий біль пронизував ногу щораз, як він ступав на неї, і Монтег думав: дурень ти, дурень, жахливий дурень, чортів дурень, ідіот, дурень проклятущий, і ще тричі дурень… Дивись, що ти накоїв, і як тепер це розплутувати, і що тепер робити? Гордість, будь вона проклята, і гнів, — а відтак він усе зіпсував, усе згубив і наплював на всіх і на себе. Але ж і на нього стільки навалилося — Бітті, й ті жінки, і Мілред, і Клариса — все відразу. І все-таки немає тобі прощення, нема. Дурень, клятий дурень, так себе виказати!
Ні, ми ще врятуємо, що можна, зробимо, що можна. А коли вже доведеться горіти, то прихопимо декого з собою.
Раптом він згадав про книжки і повернув назад. Так, про всякий випадок.
Він знайшов книжки там, де залишив, біля садового паркану. Мілред, хвалити бога, забрала не всі. Чотири ще лежали там, де він їх заховав. У пітьмі чулися крики, спалахнули вогні. Десь удалині гуркотіли інші “Саламандри”, ревіння їхніх сирен зливалося з ревінням поліцейських автомобілів, які мчали нічним містом.
Монтег узяв чотири книжки, знов застрибав, зашкутильгав провулком і раптом упав, наче йому відтяли голову й залишили тільки тіло. Щось підсвідоме спонукало його зупинитися, жбурнуло на землю. Він лежав там, де впав, і плакав, скоцюрбившись і уткнувшись обличчям у рінь.
Бітті хотів померти!
Плачучи, Монтег зрозумів, що де було саме так. Бітті хотів померти. Адже він стояв, навіть не намагаючись захиститися, стояв собі, знущаючись із нього, під’юджуючи його, думав Монтег. Від цієї думки Монтег раптом перестав ридати, йому перехопило подих. Як дивно так прагнути смерті, щоб дозволити вбивці ходити круг тебе зі зброєю в руках і., замість мовчати і тим зберегти собі життя, кричати на нього, висміювати, доки він розлютиться, і тоді…
41 
