Особенно,... 
59 
— Ні, не звичайний. Квітки не такі! Ніяк не втямлю, в чому річ. Чи на пелюстку більше, чи, може, листок зайвий, чи не той колір, не так пахнуть?
З дому вибігли діти й задивилися на батька: він метався від грядки до грядки, висмикував редиску, цибулю, моркву.
— Коро, ходи-но сюди, подивись!
Цибуля, редиска, морква переходили з рук у руки.
— Хіба це морква?
— Так… ні. — Вона вагалася. — Не знаю.
— Всі овочі стали якимись інакшими.
— Ніби так.
— Ти и сама бачиш — вони не такі! Цибуля — не цибуля, морква — не морква. Покуштуй-но: смак наче той і водночас не той. Понюхай: і пахне не так. — Його опанував страх, серце шалено калатало. — Коро, що діється? Що це? Нам треба тікати звідси. — Він бігав по саду, обмацував кожне дерево. — Дивись, троянди! Троянди… вони стали зелені!
І вони стояли, дивилися на зелені троянди. А через два дні, галасуючи, прибіг Тім:
— Ідіть подивіться на корову! Я доїв її й побачив… Мерщій!
Вони стояли в хліві й дивилися на свою єдину корову.
У неї ріс третій ріг.
А лужок перед будинком потроху, непомітно набував кольору весняних фіалок.
Насіння привезли з Землі, але трава росла ніжно-бузкова.
— Треба тікати звідси, — сказав Бітгерінг. — Почнемо їсти цю гидоту з городу — й самі перетворимося казна на що. Я цього не дозволю. Тільки й залишається — спалити ці овочі!
— Вони ж не отруйні!
— Ні, отруйні. Але отруту важко розпізнати., її дуже мало — всього якась краплина. Не можна цього їсти.
Він розпачливо подивився на будинок.
— Навіть будинок отруєний. Вітер з ним зробив щось. Його спалило повітря. Роз’їв нічний туман. Геть усі дошки пожолобились. Таких будинків у землян не буває.
— Ат, тобі просто ввижається!
Вій надяг піджак, зав’язав краватку.
— Я йду до міста. Треба щось робити. Незабаром повернуся.
— Почекай, Гаррі! — крикнула дружина.
Але він уже пішов.
У місті, на ґанку бакалійної крамниці, сиділи в затінку чоловіки, поскладавши руки на колінах; повільно, ліниво точилася розмова.
Якби Гаррі мав пістолет, він би вистрілив у повітря.
“Що ви робите, дурні несосвітенні! — думав він. — Сидите собі, мов не чули новин! Нам же не вибратися з Марса! Схаменіться! Хіба вам не страшно? Що ви думаєте робити?”
Хтось привітався:
— Здоров був, Гаррі!
— Слухайте, — почав він, — ви чули вчора новину? Чи, може, не чули?
Люди закивали головами, засміялися:
— Звісно, Гаррі! Як же не чули!
— І що ви думаєте робити?
— Робити, Гаррі? А що тут можна вдіяти?
— Треба будувати ракету, ось що!
— Ракету, Гаррі? Повернутися на Землю, до колишніх турбот і клопотів? Годі тобі, Гаррі!
— Невже ви не хочете повернутися на Землю? Бачили, як зацвів персик? А цибулю бачили? А траву?
— Бачили, Гаррі. Ну то й що? — відказав хтось.
— І це вас не налякало?
— Сказати, щоб дуже, то ні, Гаррі.
— Йолопи!
— Та що з тобою, Гаррі?
Біттерінг мало не плакав.
— Ви мусите мені допомогти. Якщо ми залишимося тут, то перетворимося казна на що. Вдихніть-но це повітря! Чуєте? Щось таке в ньому є! Може, якийсь марсіанський вірус, або якесь насіння, чи пилок. Послухайте мене!
Всі дивилися на нього.
— Семе, — звернувся він до одного.
— Що, Гаррі?
— Допоможеш мені будувати ракету?
— Слухай, Гаррі, у мене є ціла купа всякого брухту й деякі креслення. Хочеш працювати в моїй майстерні — ласкаво прошу. За метал заплатиш мені п’ятсот доларів. Якщо працюватимеш сам, то, певне, років за тридцять змайструєш цілком пристойну ракету.
Всі засміялися.
— Не смійтесь!
Сем добродушно дивився на Біттерінга.
— Семе, — раптом сказав той, — в тебе очі…
— А що таке з ними?
— У тебе ж були сірі очі?
— Слово честі, не пам’ятаю.
— Очі в тебе були сірі! Так чи ні?
— Та що тобі до моїх очей?
— А те, що вони в тебе стали якісь жовті.
— Хіба, Гаррі? — байдуже проказав Сем.
— А сам ти став якийсь довгий і тонкий.
— Може, й так, Гаррі.
— Семе, це недобре, що в тебе стали жовті очі.
— А в тебе які, по-твоєму?
— В мене? Звісно, блакитні.
— Тримай-но, Гаррі. — Сем подав йому кишенькове люстерко. — Подивись на себе.
Біттерінг нерішуче взяв люстерко й подивився в нього.
У глибині його блакитних очей ховалися ледь помітні золотаві лелітки.
Якусь хвилю панувала тиша. Тоді Сем обізвався:
— Ти що накоїв, Гаррі? Розбив моє люстерко.
Гаррі Біттерінг улаштувався в Семовій майстерні й заходився будувати ракету. Люди стояли в дверях, неголосно розмовляли, посміювалися. Інколи допомагали Гаррі підняти що-небудь важке. А то стояли собі й дивилися на нього жовтавими очима.
59 
