63 
— Чи вони сказали вам, лейтенанте, що сталося з тими людьми, які прилетіли з Землі й побудували це селище?
— Вони уявлення не мають, що сталося з ним та з його жителями.
— Дивно. Може, марсіани повбивали їх усіх?
— З вигляду вони дуже миролюбні, сер. Певне, якась епідемія спустошила це поселення.
— Може, й так. Мабуть, це одна з тих загадок, яких нам ніколи не розгадати. Про та-, ке іноді пишуть у книжках.
Капітан окинув поглядом кімнату, запорошені шибки, за ними — сині гори вдалині, канали, в яких під яскравим світлом струменіла вода. Раптом почувся шерех вітру. Капітан здригнувся. Потім, оговтавшись, постукав пальцем по карті, яку пришпилив кнопками на голому столі.
— У нас багато роботи, лейтенанте.
Сонце сідало за сині гори, а капітан усе говорив і говорив.
— Треба будувати нові селища. Шукати корисні копалини:, закладати шахти. Взяти бактеріологічні проби. Роботи — хоч відбавляй. А всі попередні звіти втрачені. Треба заново скласти карти, дати назви горам, річкам і таке інше. Треба трохи уяви. Он ті гори назвемо горами Лінкольна. Що ви на це скажете? Цей канал буде каналом Вашінгтона, пагорби ген там… ті пагорби ми можемо назвати на вашу честь, лейтенанте. Дипломатія. А ви з ґречності можете назвати якесь місто моїм ім’ям. Непогано придумано, га? І чому б не назвати оцю улоговину долиною Ейнштейна, а он ту… Та чи ви слухаєте мене, лейтенанте?
Той насилу відірвав погляд від сповитих лагідним серпанком пагорбів, що синіли вдалині, за покинутим містом.
— Прошу? Так-так, звичайно, сер!
ГРА В КОТИКА-МИШКИ
Першого вечора вони милувалися фейерверками; мабуть, ця стрілянина могла б і налякати, нагадати речі не дуже мирні, але видовище було надто вже гарне — вогняні ракети злітали в прадавнє лагідне небо Мексіки й розсипалися сліпучими голубуватими зірками. Все це було чудово — в повітрі перемішалися подихи життя й смерті, запахи дощу й пилу, від церкви пахло ладаном, а від естради — міддю духового оркестру, що грав протяглу мелодію “Голубки”. Церковні двері стояли розчахнуті навстіж, і здавалося — всередині палають на стінах величезні золоті сузір’я, що впали з жовтневого неба: яскраво горіли й диміли тисячі свічок. Над майданом, вимощеним прохолодними кам’яними плитами, знову й знов спалахував, щораз дивовижніший, фейєрверк, наче пробігали невидимі комети-канатохідці, вдарялися об вальковані стіни кав’ярень і злітали на вогняних нитках вище дзвіниці, де мигтіли босі хлопчачі ноги; хлопці підстрибували, пританцьовували й безперестанно розгойдували велетенські дзвони, і все довкруж гуло й дзвеніло. На майдані метався вогняний бик, переслідуючи веселих дорослих та дітей, що радісно верещали.
— Тисяча дев’ятсот тридцять восьмий, — осміхнувшись, мовив Уїльям Трейвіс. — Гарний рік.
Вони з дружиною стояли трохи осторонь галасливого шумного натовпу.
Бик раптом кинувся просто на них. Схопившись за руки, пригнувшись мало не до землі, вони, сміючись, подалися геть повз церкву й естраду, крізь оглушливу музику, галас і гам, під вогняним дощем, під яскравими зірками. Бик промчав поруч — хитромудра бамбукова споруда, яку ніс на плечах прудконогий мексіканець; з неї бризкали порохові іскри.
— Ніколи в житті ми так не веселилися! — Сюзен Трейвіс зупинилася передихнути.
— Потішно, — сказав Уїльям.
— Це триватиме довго-довго, правда ж?
— Цілу ніч.
— Ні, я про нашу подорож.
Уїльям нахмурив чоло й поплескав себе по нагрудній кишені.
— У мене отут стільки акредитивів, що вистачить на все життя. Тільки розважайся. Вони нас не знайдуть.
— Ніколи?
— Ніколи.
Тепер хтось, видершись на дзвіницю, запускав величезні фейєрверкові вертушки; вони сичали й диміли, юрба внизу лякливо сахалася, вертушки з оглушливим тріскотом вибухали під йогами танцюристів. Пахло смаженими в олії маїсовими коржиками, аж слина котилася; в переповнених кав’ярнях за столиками сиділи люди, поглядали на вулицю, в смаглявих руках пінилися кухлі з пивом.
Бикові настав кінець. Вогонь у бамбукових трубках погас; бик сконав. Мексіканець зняв з плечей легенький каркас. Його хмарою обліпили хлопчаки, кожному кортіло помацати чудову голову з пап’є-маше й найсправжнісінькі роги.
— Ходімо подивимося бика, — сказав Уїльям.
Вони вже йшли повз вхід до кав’ярні, коли Сюзен побачила того чоловіка — він був білошкірий, у білосніжному костюмі, в блакитній сорочці та при блакитній краватці, обличчя в нього худорляве, засмагле. Волосся пряме, світле, очі голубі. Він пильно дивився на неї й на Уїльяма.
63 
