68 
— Маю пропозицію, — сказав Уїльям. — Я повернуся з вами за умови, що моя дружина, жива й неушкоджена, залишиться тут, далеко від тієї війни.
Сімс замислився.
— Гаразд. Зустрінемося на майдані через десять хвилин. Я сяду у вашу машину. Відвезете мене кудись за місто, де нема людей. Я потурбуюсь, щоб Машина часу забрала нас там.
— Білле! — Сюзен схопила чоловіка за руку.
Він озирнувся.
— Не сперечайся. Все вирішено. — І додав, повернувшись до Сімса: — Ще одне. Цієї ночі ви могли забратися до нашої кімнати й викрасти нас. Чому ж не зробили цього?
— Що, коли сказати — я розважався? — ліниво відповів Сімс, смокчучи чергову сигару. — Такий приємний перепочинок, південне сонце, екзотика — дуже прикро все це покидати. Жаль відмовлятися від вина й сигарет. Дуже жаль! Отже, за десять хвилин на майдані. Ваша дружина буде у цілковитій безпеці й житиме тут, скільки їй заманеться. Прощайтеся.
Сімс підвівся й вийшов.
— Полотном дорога, пане Хвалько! — заволав услід йому Мелтон. — Еге, та тут хтось плаче! Хіба можна плакати за сніданком? Га?
Рівно о дев’ятій із чвертю Сюзен стояла на балконі свого номера й дивилася вниз, на майдан. Там, на маленькій бронзовій лавочці тонкої роботи, сидів Сімс, поклавши ногу на ногу, штани його були бездоганно випрасувані. Він відкусив кінчик нової сигари й смачно затягнувся димом.
Сюзен почула гуркіт двигуна: з гаража, що стояв у далекому кінці брукованої вулиці, виїхав Уїльям, машина повільно покотилася вниз схилом. Вона поступово набирала швидкість — тридцять миль на годину, сорок, п’ятдесят. З-під коліс навсібіч порскали кури.
Сімс зняв білу панаму, витер хусточкою почервоніле чоло, знов одягнув панаму — і тут побачив машину.
Вона мчала просто на майдан зі швидкістю шістдесят миль на годину.
— Білле! — скрикнула Сюзен.
Машина з гуркотом ударилась об край тротуару, підскочила й помчала кахляною доріжкою до позеленілої від часу лавочки. Сімс випустив сигару, заверещав, відчайдушно замахав руками — і машина врізалася в нього. Сімс злетів угору, вгору… потім униз, униз… і тіло, наче неоковирний клубок ганчір’я, вдарилося об бруківку.
Автомобіль з розбитим переднім колесом зупинився на протилежному кінці майдану. Звідусюди збігалися люди. Сюзен зайшла до кімнати й щільно причинила балконні двері.
Опівдні вони попідруч, обоє бліді, спускалися по сходах мерії.
— Adios, senor, — гукнув їм навздогін мер міста. — Adios, senora.[24]
Вони зупинилися на майдані, люди ще розглядали плями крові на плитах.
— Тебе викликатимуть ще? — запитала Сюзен.
— Ні, все з’ясовано. Нещасний випадок. Машина раптово перестала слухатися керма. Я навіть пролив сльозу перед ними. Бог свідок, я мусив якось відвести душу. Не міг стриматися. Не хотів я його вбивати. Ніколи в житті я нікого не хотів убивати.
— Тебе не судитимуть?
— Ні, хотіли були, але передумали. Я їх переконав. Мені повірили. Це був нещасний випадок, і край.
— Куди ми поїдемо? В Мехіко-сіті? В Уруапан?
— Машина у ремонтній майстерні. Відремонтують десь о четвертій. Тоді й гайнемо звідси.
— А за нами не буде погоні? Ти вважаєш, Сімс працював сам?
— Не знаю. Думаю, ми їх випередимо.
Коли вони підійшли до свого готелю, звідти саме висипали актори. Мелтон, хмурячи чоло, поквапився до них.
— Гей, я вже чув, що скоїлось. Кепські справи! Але тепер усе гаразд? Хочете трохи розважитися? Ми тут знімаємо натуру на вулиці. Хочете подивитися? Ласкаво прошу. Ходімо, це вам піде на користь.
І вони пішли.
Поки камеру готували до зйомки, Трейвіси стояли на бруківці. Сгозен дивилася на далеку дорогу, що збігала з гір, на шосе, що вело до Акапулько, до моря, повз піраміди, звалища й селища, де будинки з жовтої, синьої, червоної глини і всюди пломеніють квіти бугенвілії. Сю-лен дивилася й думала: ми поїдемо по цих дорогах, ми будемо завжди серед людей, на базарі, у вітальні, платитимемо поліцаям, аби вони охороняли наш сон, замикатимемося на подвійні замки, а головне — завжди будемо на людях, ніколи більше не лишатимемось на самоті, і завжди буде страшно, що перший-ліпший перехожий — це ще один Сімс. І ніколи ми не будемо впевнені, що обдурили Розшук, збили зі сліду. І завжди там, у далекому Майбутньому, тільки й чекатимуть, коли нас схоплять, повернуть, спалять нас бомбами, згноять жахливими хворобами; чекатиме поліція, аби примусити нас, мов дресированих песиків, крутитися, вертітися, скакати через обруч. І все життя ми тікатимемо від погоні, і ніколи не зупинимось перепочити, і ніколи не матимемо спокійного сну.
68 
