ФАНТАСТИКА

ДЕТЕКТИВЫ И БОЕВИКИ

ПРОЗА

ЛЮБОВНЫЕ РОМАНЫ

ПРИКЛЮЧЕНИЯ

ДЕТСКИЕ КНИГИ

ПОЭЗИЯ, ДРАМАТУРГИЯ

НАУКА, ОБРАЗОВАНИЕ

ДОКУМЕНТАЛЬНОЕ

СПРАВОЧНИКИ

ЮМОР

ДОМ, СЕМЬЯ

РЕЛИГИЯ

ДЕЛОВАЯ ЛИТЕРАТУРА

Последние отзывы

Слепая страсть

Лёгкий, бездумный, без интриг, довольно предсказуемый. Стать не интересно. -5 >>>>>

Жажда золота

Очень понравился роман!!!! Никаких тупых героинь и самодовольных, напыщенных героев! Реально,... >>>>>

Невеста по завещанию

Бред сивой кобылы. Я поначалу не поняла, что за храмы, жрецы, странные пояснения про одежду, намеки на средневековье... >>>>>

Лик огня

Бредовый бред. С каждым разом серия всё тухлее. -5 >>>>>

Угрозы любви

Ггероиня настолько тупая, иногда даже складывается впечатление, что она просто умственно отсталая Особенно,... >>>>>




  71  

— Дурні, — прошепотів Еттіл. — Які дурні!

Двері камери відчинилися. Якийсь чоловік укотив тачку — на ній безладними купами громадилися книжки. Позаду бовваніла постать Військового наставника.

— Еттіле Врай, ми хочемо знати, чому з вашому домі зберігаються заборонені земні книжки. Всі ці “Дивовижні історії”, “Наукові оповідання”, “Фантастичні повісті”. Відповідайте!

І він схопив Еттіла за руку. Еттіл випручався.

— Якщо ви збираєтесь розстріляти мене — розстріляйте. Саме через цю літературу я її не хочу воювати з Землею. Через ці книжки ваше вторгнення зазнає краху.

— Як це так? — Наставник похмуро зиркнув на пожовклі від часу журнали.

— Візьміть будь-який із них на вибір, — сказав Еттіл. — Від тисяча дев’ятсот двадцять дев’ятого-тридцятого років і до тисяча дев’ятсот п’ятдесятого за земним календарем у дев’яти оповіданнях із десяти йдеться про те, як марсіани переможно вторглися на Землю…

— Ага! — Наставник усміхнувся, кивнув.

— … а потім зазнали поразки, — закінчив Еттіл.

— Це зрада! Тримати в себе й читати такі книжки!

— Називайте, як хочете. Але дозвольте мені зробити деякі висновки. Кожне вторгнення закінчувалося невдачею завдяки такому собі молодикові на ймення Мік, Рік, Джік чи Беннон; звичайно він — ставний ірландець, діє сам-один і перемагає марсіан.

— Як ви можете цьому вірити?

— Ні, я не вірю, що земляни на це здатні, не вірю. Але зрозумійте, Наставнику, в них уже склалася традиція, покоління за поколінням у дитинстві зачитувалися цими вигадками, виховувалися на них. У кожній книжці — перемога над марсіанами. А в нас є така література?

— Ну-у…

— Немає.

— Либонь, немає.

— Звичайно, немає, ви й самі це знаєте. Ми ніколи не вигадували таких фантастичних оповідань. І от тепер ми піднялися, йдемо на бій — і загинемо.

— Щось не збагну я ваших міркувань. До чого тут стародавні журнали?

— Бойовий дух. Дуже важлива річ. Земляни знають, що вони не можуть не перемогти. Ця певність — у їхній крові. Вони не можуть програти війни. Книжки, які вони прочитали замолоду, надихають їх такою вірою в себе, що куди нам з ними тягатися! Ми, марсіани, не певні своєї перемоги; знаємо, що можемо програти. Хоч хай як ми б’ємо в барабани, хоч хай як сурмимо в сурми, дух наш слабкий.

— Це зрада! Я не хочу слухати! — закричав Військовий наставник. — Через десять хвилин весь цей мотлох спалять, і тебе теж. Вибирай! Або ти, Еттіле Врай, вступаєш до Воєнного легіону, або ти помреш!

— Однаково помирати. То краще вже згоріти!

— Гей, варта!

Еттіла виштовхали на подвір’я. Він побачив, як його улюблені книжки склали в яму п’ять футів завглибшки. Туди налили гасу, підпалили і ось, загуготівши, звідти шугнуло полум’я. За хвилину і його, Еттіла, штовхнуть до цієї ями.

А на протилежному кінці подвір’я, в затінку, похмуро й самотньо стояв його син; страх і печаль світились у великих жовтих очах. Він не простягнув рук до батька, не заговорив до нього — лише дивився, мов конаюче звірятко, безсловесне звірятко, що благає пощади.

Еттіл глянув на полум’я. Чиїсь руки брутально схопили його, зірвали одяг і потягли до вогненного пругу смерті. І тільки тут Еттіл проковтнув клубок, що став йому в горлі, і крикнув:

— Зачекайте!

Обличчя Наставника, на якому вигравали виблиски рудого полум’я, насунулося на нього в тремтливому гарячому мареві.

— Що таке?

— Я вступаю до Воєнного легіону! — сказав Еттіл.

— Добре! Відпустіть його!

Руки, що тримали Еттіла, розтислися.

Еттіл озирнувся — син стояв віддалеки на подвір’ї й чекав. Не всміхався, а просто чекав собі. В небо злетіла яскрава бронзова ракета, й зірки потьмяніли…

— А тепер ми побажаємо нашим відважним воїнам щасливої дороги! — мовив Військовий наставник.

Гримнув оркестр; вітер лагідно бризнув сльозами дощу на спітнілих солдатів. Застрибали діти. В юрмі Еттіл побачив дружину — вона плакала, пишаючись ним, а поруч стояв син, мовчазний і врочистий.

Відважні воїни, усміхаючись, промарширували в міжпланетний корабель. Там вони лягли в сітки, пристебнулися — і ось по всьому кораблю, що напружено застиг, у сітках відпочивали, розслабившись, солдати. Всі щось жували й чекали. Важко грюкнув люк, у клапанах засичало повітря.

— Вперед, до Землі й загибелі! — прошепотів Еттіл.

— Що? — перепитав хтось.

— Уперед до славної перемоги, — надавши своєму обличчю відповідного виразу, сказав Еттіл.

  71