71 
— Дурні, — прошепотів Еттіл. — Які дурні!
Двері камери відчинилися. Якийсь чоловік укотив тачку — на ній безладними купами громадилися книжки. Позаду бовваніла постать Військового наставника.
— Еттіле Врай, ми хочемо знати, чому з вашому домі зберігаються заборонені земні книжки. Всі ці “Дивовижні історії”, “Наукові оповідання”, “Фантастичні повісті”. Відповідайте!
І він схопив Еттіла за руку. Еттіл випручався.
— Якщо ви збираєтесь розстріляти мене — розстріляйте. Саме через цю літературу я її не хочу воювати з Землею. Через ці книжки ваше вторгнення зазнає краху.
— Як це так? — Наставник похмуро зиркнув на пожовклі від часу журнали.
— Візьміть будь-який із них на вибір, — сказав Еттіл. — Від тисяча дев’ятсот двадцять дев’ятого-тридцятого років і до тисяча дев’ятсот п’ятдесятого за земним календарем у дев’яти оповіданнях із десяти йдеться про те, як марсіани переможно вторглися на Землю…
— Ага! — Наставник усміхнувся, кивнув.
— … а потім зазнали поразки, — закінчив Еттіл.
— Це зрада! Тримати в себе й читати такі книжки!
— Називайте, як хочете. Але дозвольте мені зробити деякі висновки. Кожне вторгнення закінчувалося невдачею завдяки такому собі молодикові на ймення Мік, Рік, Джік чи Беннон; звичайно він — ставний ірландець, діє сам-один і перемагає марсіан.
— Як ви можете цьому вірити?
— Ні, я не вірю, що земляни на це здатні, не вірю. Але зрозумійте, Наставнику, в них уже склалася традиція, покоління за поколінням у дитинстві зачитувалися цими вигадками, виховувалися на них. У кожній книжці — перемога над марсіанами. А в нас є така література?
— Ну-у…
— Немає.
— Либонь, немає.
— Звичайно, немає, ви й самі це знаєте. Ми ніколи не вигадували таких фантастичних оповідань. І от тепер ми піднялися, йдемо на бій — і загинемо.
— Щось не збагну я ваших міркувань. До чого тут стародавні журнали?
— Бойовий дух. Дуже важлива річ. Земляни знають, що вони не можуть не перемогти. Ця певність — у їхній крові. Вони не можуть програти війни. Книжки, які вони прочитали замолоду, надихають їх такою вірою в себе, що куди нам з ними тягатися! Ми, марсіани, не певні своєї перемоги; знаємо, що можемо програти. Хоч хай як ми б’ємо в барабани, хоч хай як сурмимо в сурми, дух наш слабкий.
— Це зрада! Я не хочу слухати! — закричав Військовий наставник. — Через десять хвилин весь цей мотлох спалять, і тебе теж. Вибирай! Або ти, Еттіле Врай, вступаєш до Воєнного легіону, або ти помреш!
— Однаково помирати. То краще вже згоріти!
— Гей, варта!
Еттіла виштовхали на подвір’я. Він побачив, як його улюблені книжки склали в яму п’ять футів завглибшки. Туди налили гасу, підпалили і ось, загуготівши, звідти шугнуло полум’я. За хвилину і його, Еттіла, штовхнуть до цієї ями.
А на протилежному кінці подвір’я, в затінку, похмуро й самотньо стояв його син; страх і печаль світились у великих жовтих очах. Він не простягнув рук до батька, не заговорив до нього — лише дивився, мов конаюче звірятко, безсловесне звірятко, що благає пощади.
Еттіл глянув на полум’я. Чиїсь руки брутально схопили його, зірвали одяг і потягли до вогненного пругу смерті. І тільки тут Еттіл проковтнув клубок, що став йому в горлі, і крикнув:
— Зачекайте!
Обличчя Наставника, на якому вигравали виблиски рудого полум’я, насунулося на нього в тремтливому гарячому мареві.
— Що таке?
— Я вступаю до Воєнного легіону! — сказав Еттіл.
— Добре! Відпустіть його!
Руки, що тримали Еттіла, розтислися.
Еттіл озирнувся — син стояв віддалеки на подвір’ї й чекав. Не всміхався, а просто чекав собі. В небо злетіла яскрава бронзова ракета, й зірки потьмяніли…
— А тепер ми побажаємо нашим відважним воїнам щасливої дороги! — мовив Військовий наставник.
Гримнув оркестр; вітер лагідно бризнув сльозами дощу на спітнілих солдатів. Застрибали діти. В юрмі Еттіл побачив дружину — вона плакала, пишаючись ним, а поруч стояв син, мовчазний і врочистий.
Відважні воїни, усміхаючись, промарширували в міжпланетний корабель. Там вони лягли в сітки, пристебнулися — і ось по всьому кораблю, що напружено застиг, у сітках відпочивали, розслабившись, солдати. Всі щось жували й чекали. Важко грюкнув люк, у клапанах засичало повітря.
— Вперед, до Землі й загибелі! — прошепотів Еттіл.
— Що? — перепитав хтось.
— Уперед до славної перемоги, — надавши своєму обличчю відповідного виразу, сказав Еттіл.
71 
