72 
Ракета рвонулася в небо.
“Космос, — думав Еттіл. — Ось ми летимо в мідному казані крізь чорнильні безодні й рожеві спалахи. Ми летимо; коли земляни побачать у небі нашу вславлену ракету, в їхніх очах відіб’ється її полум’я, і вони сповняться жаху. А ти сам будеш далеко-далеко від дому, від дружини, від сина!”
Він намагався зрозуміти, чому його стрясає дрож. Наче все його єство, всі життєво важливі органи, все пайзаиовітпіше залишилося на Марсі, сам же він стрибнув геть на мільйони миль. А серце на Марсі, калатає, палає. І мозок ще на Марсі, там він думає, тремтить, мов покинутий смолоскип. І шлунок на Марсі, сонно перетравлює прощальний обід. 1 легені ще там, у прохолодному, блакитному, хмільному повітрі Марса — пружні, рухливі міхи, які прагнуть свободи, а кожна клітинка благає спокою.
Бо ти тепер тут — автомат без гвинтів і гайок, труп; ті, хто має над тобою владу, розітнули тебе й випатрали, і все, що було в тобі путнього, жбурнули на дно висохлих морів, розкидали по непривітних пагорбах. І ось ти спустошений, згаслий, захололий, у тебе лишилися тільки руки, щоб завдавати смерть землянам. “Руки — оце все, що від тебе залишилося”, — подумав він холодно, байдуже.
Ось ти лежиш у величезній сітці. Не сам, поруч інші, але вони цілі й неушкоджені, тіло й душа в них не розщеплені. А все, що жило в тобі, залишилося далеко позаду, блукає під вечірніми вітрами серед пустельних морів. Тут, у ракеті, лише холодна, мертва грудка глини.
— Штурмові пости, штурмові пости, приготуватися!
— Готовим! Готовий! Готовий!
— Підйом!
— Усі з сіток! Швидко!
Еттіл вистрибнув із сітки. Десь попереду нього самі собою рухалися закляклі руки.
“Як швидко все це відбулося, — думав він. — Лише рік тому на Марс прилетіла ракета з Землі. Наші вчені — у них неймовірний телепатичний талант — скопіювали її; наші робітники на наших неймовірних заводах створили сотні таких самих ракет. Відтоді жоден земний корабель не прилітав на Марс, однак ми досконало вивчили їхню мову. Ми осягли їхню культуру, зрозуміли їхнє мислення. І тепер дорого заплатимо за такі разючі успіхи…”
— Гармати до бою!
— Готово!
— Приціл!
— Дистанція?
— Десять тисяч миль!
— Атака!
Тиша і дзижчання. Наче в ракеті роїлися тисячі бджіл. Бринять крихітні котушки в незліченних приладах і важелях, хурчать коліщата. Мовчки чекають люди. Мовчки застигли тіла, тільки піт виступає під пахвами, на чолі, під нерухомими бляклими очима.
— Увага! Приготуватись!
Еттіл збирається на силі, чіпляється за рештки розуму, аби не збожеволіти, і жде, жде…
Тиша, тиша, тиша. Чекання.
Ті-і-і-і-і!
— Що це?
— Земне радіо!
— Вийти на їхню хвилю!
— Вони намагаються зв’язатися з нами, вони нас викликають! Вийти на їхню хвилю!
Ті-і-і-і-і-і!
— Ось вони! Слухайте!
— Викликаємо марсіанські військові ракети!
Тиша зачаїла подих, дзижчання у вулику стихло, поступилося різкому голосові, що уривчасто пролунав над закляклими в чеканні солдатами.
— Говорить Земля! Говорить Уїльям Соммерс, президент Об’єднання американських промисловців!
Еттіл стис ручку свого апарата, нахилився вперед, заплющив очі.
— Ласкаво просимо на Землю!
— Що? — закричали в ракеті. — Що він сказав?
— Ласкаво просимо на Землю, ось що!
— Це брехня!
Еттіл здригнувся, розплющив очі, вражено подивився на стелю, звідки долинав голос пе-видимого землянина.
— Ласкаво просимо! Ласкаво просимо на зелену Землю, планету промисловості! — дружньо підтвердив голос. — Ми чекаємо вас з розкритими обіймами! Хай грізне вторгнення перетвориться на віковічну дружбу!
— Підступна брехня!
— Тс-с! Слухайте!
— Багато років тому ми тут, на Землі, відмовились од війни, знищили наші атомні бомби. І тепер ми беззбройні, нам залишається тільки вітати вас. Наша планета до ваших послуг. Ми тільки звертаємося до вашого милосердя, наші добрі й великодушні завойовники!
— Цього не може бути! — прошепотів хтось.
— Звісно, брехня!
— Отже, приземляйтесь і ласкаво просимо! — закінчив представник Землі пан Уїльям Соммерс. — Приземляйтеся, до хочете. Земля — ваша; всі ми — брати!
Еттіл засміявся. Всі обернулися й здивовано глипнули на нього. Дехто значущо підморгнув: з глузду, мовляв, з’їхав.
А він сміявся, сміявся, поки його вдарили.
Низенький товстун посеред розпеченого ракетодрому в Грінтауні, штат Каліфорнія, вихопив білосніжну хусточку й витер вологе чоло. Потім з висоти щойно збитої з дощок трибуни підсліпувато примружився в п’ятдесятитисячпий натовп; його стримував кордон поліцаїв, які взялися за руки. Всі дивилися на небо.
72 
