Особенно,... 
67 
— Слухай, це ж актори, — мовив Уїльям. — А що, коли я домовлюся з кимось, — наче це жарт, — щоб вони вдяглися в паш одяг і поїхали звідси в нашому автомобілі так, щоб Сімс не побачив їхніх облич! Якщо їм пощастить обдурити його, ми виграємо кілька годин і втечемо в Мехіко-сіті — хай тоді шукає нас скільки завгодно!
— Гей! — до них нахилився огрядний чоловік, від якого тхнуло вином. — Ви американські туристи? Я ладен вас розцілувати — так мені остогидло дивитися на мексіканців. — Він потис їм обом руки. — Ходімо поснідаємо разом. Нещастя полюбляє велике товариство. Я — Нещастя, оце панночка Нудьга, а це пан і пані Терпіти-не-можемо-Мексіку. Всі ми її терпіти не можемо. Але мусимо тут зробити попередні зйомки для нашого клятого фільму. Решта приїдуть завтра. Моє ім’я Джон Мелтон, я режисер. От диявольська країна! Люди мруть, як мухи, на вулицях похорон за похороном. Ходімо до нашого товариства, розвеселіть нас трохи!
Сюзен і Уїльям засміялися.
— Невже я такий смішний? — спитав Мелтон, звертаючись до всього загалу й ні до кого зокрема.
— Ви просто диво! — Сюзен сіла за їхній стіл.
Сімс пильно стежив за ними з протилежного кутка кімнати. Сюзен скривилася. Сімс рушив до них поміж столиків.
— Пане і пані Трейвіс, — гукнув він ще здаля, — ми, здається, домовлялися поснідати разом?
— Вибачайте, — відповів Уїльям.
— Сідайте, чоловіче, — вигукнув Мелтон. — Друзі моїх друзів — мої друзі.
Сімс сів.
Актори гомоніли всі разом, і під цей галас Сімс тихо промовив:
— Сподіваюся, ви добре спали?
— А ви?
— Я не звик до пружинних матраців, — холодно відказав Сімс. — Але принаймні дечим пощастило себе винагородити. Півночі не спав, перепробував безліч усяких сигарет і різноманітних страв. Вельми дивно й цікаво. Ці давні грішки дають цілу гаму нових відчуттів.
— Не розумію, про що ви кажете, — відповіла Сюзен.
Сімс зареготав.
— Знову прикидаєтесь? Дарма. Хибна тактика. І те, що ви намагаєтесь бути серед людей, також вас не врятує. Рано чи пізно я заскочу вас без свідків. Я терплячий.
— Послухайте, — втрутився розчервонілий від випитого Мелтон. — Цей хлопець, здається, чіпляється до вас?
— Ні, все гаразд.
— Тільки скажіть — і він дістане штурхана під зад. — Мелтон знову почав щось кричати своїм супутникам.
А Сімс під галас і сміх вів далі:
— Давайте домовимося. Цілий місяць я вас вистежував, метався за вами з міста до міста, весь учорашній день змарнував, аби вивести вас на чисту воду. Я допоможу вам уникнути покари, якщо ви спокійно підете зі мною й повернетесь до роботи над ультраводневою бомбою.
— Це ж треба, за сніданком — про вчені матерії! — завважив Мелтон, краєчком вуха вловивши останні слова.
— Подумайте, — незворушно вів далі Сімс. — Вам однаково не втекти. Якщо ви мене вб’єте, вас вистежать інші.
— Не доберу, про що ви!
— Облиште! — скипів Сімс. — Подумайте гарненько — й самі збагнете, що ми не можемо дозволити вам утекти. Бо іншим, тим, що залишилися в дві тисячі сто п’ятдесят п’ятому році, може спасти на думку зробити те саме. А нам потрібні люди,
— Щоб брати участь у ваших війнах! — не витримав Уїльям.
— Білле!
— Заспокойся, Сюзен. Поговорімо про його умови. Нам не втекти.
— Чудово, — задоволено промимрив Сімс. — А то справді, така наївність — утікати від своїх безпосередніх обов’язків!
— Який обов’язок! То жах…
— Дурниці. Просто собі війна.
— Слухайте, хлопці, про що це ви? — встряв Мелтон.
Сюзен рада була б розказати йому все. Але, на жаль, вона могла розмовляти лише про загальні речі, отак, як Сімс і Уїльям. Психічна блокада нічого іншого не дозволяла.
— Просто собі війна! — скрушно промовив Уїльям. — Півсвіту помирає від проказних бомб!
— Хоч би там як, — зауважив Сімс, — а жителі Майбутнього обурені: ви обоє сховалися тут, так би мовити, на тропічному острові, вони ж летять просто чортові в зуби. Смерть любить смерть, а не життя. Тим, хто помирає, приємно усвідомлювати, що разом з ними помирають і інші. Знати, що не сам ідеш у піч чи в могилу — це все-таки втішно. Всі вони ображені на вас обох, а я — виразник їхньої волі.
— Подивіться на нього! — звернувся Мелтон до своїх приятелів. — Ви бачили такого виразника чужої волі?
— Що довше ви примушуєте мене чекати, то гірше для вас. Ви нам потрібні для роботи над новою бомбою, пане Трейвіс. Якщо повернетеся зразу — ніяких катувань. Якщо ні — однаково примусимо працювати над бомбою, а коли закінчите, випробуємо на вас деякі неприємні новинки.
67 
