ФАНТАСТИКА

ДЕТЕКТИВЫ И БОЕВИКИ

ПРОЗА

ЛЮБОВНЫЕ РОМАНЫ

ПРИКЛЮЧЕНИЯ

ДЕТСКИЕ КНИГИ

ПОЭЗИЯ, ДРАМАТУРГИЯ

НАУКА, ОБРАЗОВАНИЕ

ДОКУМЕНТАЛЬНОЕ

СПРАВОЧНИКИ

ЮМОР

ДОМ, СЕМЬЯ

РЕЛИГИЯ

ДЕЛОВАЯ ЛИТЕРАТУРА

Последние отзывы

Слепая страсть

Лёгкий, бездумный, без интриг, довольно предсказуемый. Стать не интересно. -5 >>>>>

Жажда золота

Очень понравился роман!!!! Никаких тупых героинь и самодовольных, напыщенных героев! Реально,... >>>>>

Невеста по завещанию

Бред сивой кобылы. Я поначалу не поняла, что за храмы, жрецы, странные пояснения про одежду, намеки на средневековье... >>>>>

Лик огня

Бредовый бред. С каждым разом серия всё тухлее. -5 >>>>>

Угрозы любви

Ггероиня настолько тупая, иногда даже складывается впечатление, что она просто умственно отсталая Особенно,... >>>>>




  70  

— Прошу вас, — холодно мовив він, — не погіршуйте свого становища.

Хтось загрюкав у двері.

— Відчиніть!

— Це керуючий готелем, — сухо мовив Мелтон.

Тоді підвів голову й наказав своїм:

— До роботи! Швидко!

— Впустіть мене! Я викличу поліцію!

— Він зараз вдереться сюди, — сказав Мелтон. — Мерщій!

З’явилася камера. З неї вирвався промінь голубуватого світла, швидко оббіг кімнату. Потім він поширшав, і супутники Мелтона один по одному почали зникати.

— Мерщій!

За мить до того як зникнути, Сюзен глянула у вікно — там був зелений лужок, бузкові, жовті, блакитні, червоні стіни; струменіла, наче річка, бруківка; серед обпечених сонцем пагорбів їхав селянин на осликові; хлопчик пив апельсиновий сік. Сюзен відчула смак солодкого напою; у затінку дерева на майдані стояв чоловік з гітарою — і Сюзен відчула, як хвилі підхопили її й понесли…

І вона зникла. Зник і її чоловік.

Двері розчахнулися. В номер увірвалися керуючий і ще кілька чоловік. Кімната була порожня.

— Але ж вони щойно були тут! Я сам бачив, як вони прийшли… А тепер — нікого! — кричав керуючий. — На вікнах залізні грати, вони не могли втекти крізь вікно!

Надвечір запросили священика, знову відчинили кімнату, провітрили, священик покропив святою водою в усіх закутках і прочитав молитву.

— А що з цим робити? — раптом запитала покоївка.

І показала на стінну шафу — там стояли шістдесят сім пляшок: шартрез, коньяк, шоколадний лікер, абсент, вермут, текілья — мексіканська горілка; а крім того, сто шість пачок турецьких сигарет і сто дев’яносто вісім жовтих коробок справжніх гаванських сигар по п’ятдесят центів за штуку…

БЕТОНОМІШАЛКА

Під вікном шаруділи, наче суха трава, голоси старих пліткарок.

— Еттіл — боягуз! Еттіл — зрадник! Відважні сини Марса летять воювати з Землею, а Еттіл ховається в кущі!

— Базікайте собі, старі відьми! — крикнув він.

Голоси стихли, наче дзюркіт ручая в довгих каналах під марсіанським небом.

— А як ото зараз його синові! Знати, що твій батько — боягуз! — перешіптувалися зморшкуваті відьми, нахиливши докупи голови з хитрими очицями. — Ганьба, ганьба!

В кутку плакала його дружина: мов нудний холодний дощ дріботів по черепичній покрівлі.

— Ох, Еттіле, як ти можеш?

Еттіл відклав металеву книжку в плетеній із полотого дроту палітурці. Ця книжка з самого ранку розповідала йому вголос дуже цікаву історію.

— Я ж намагався пояснити, — сказав він. — Це дурна справа. Марс не зможе підкорити Землю. Ми всі загинемо.

Надворі гриміло й дзвеніло, ревла мідь сурм, гуркотіли барабани, чулися крики, розмірений тупіт ніг, шерех знамен, пісні. По бруківці, завдавши на плечі вогнемети, марширували солдати. Слідом бігли діти. Старі жінки розмахували брудними прапорцями.

— Я залишусь на Марсі й читатиму книжку, — мовив Еттіл.

У двері загрюкали. Тілла відчинила. До кімнати ввірвався Еттілів тесть.

— Що я чув? Мій зять — зрадник?

— Так, батьку.

— Ти не хочеш бути солдатом марсіанської армії?

— Ні, батьку.

— О лихо! — Старий почервонів. — Така ганьба! Тебе розстріляють!

— Розстрілюйте — і справі кінець.

— Це ж нечувано! Щоб марсіанин не хотів воювати з Землею? Нечувано!

— Згоден. Це й справді неймовірно.

— Неймовірно, — засичали відьми під вікном.

— Хоч би ти йому втовкмачив, тату! — схлипнула Тілла.

— Спробуй утовкмачити купі гною! — закричав батько, гнівно блискаючи очима, і підступив до Еттіла. — Оркестри грають, день чудовий, жінки плачуть, дітлашня радіє, все як треба, марширують відважні воїни, а він сидить тут… Яка ганьба!

— Ганьба… — схлипнули голоси в кущах за вікном.

— Геть з мого дому! — вибухнув Еттіл. — Геть звідси зі своїми дурними балачками! І зі своїми медалями та барабанами!

Він підштовхнув старого до дверей, дружина скрикнула, але тут двері відчинилися й на порозі став військовий патруль.

— Еттіл Врай? — ревнув чийсь голос.

— Так.

— Ви заарештовані!

— Прощавай, люба дружино! Йду воювати з цими дурнями! — закричав Еттіл, а люди в бронзових кольчугах потягли його з хати.

— Прощай, прощай! — зникаючи вдалині, відгукнулися старі відьми.

В’язнична камера була чиста й охайна. Без книжки Еттіл нудьгував. Він учепився обома руками в грати й дивився, як за вікном злітають у нічне небо ракети. Холодно світилися незліченні зірки; здавалося, вони кидаються врозтіч, коли між ними спалахувала ракета.

  70