ФАНТАСТИКА

ДЕТЕКТИВЫ И БОЕВИКИ

ПРОЗА

ЛЮБОВНЫЕ РОМАНЫ

ПРИКЛЮЧЕНИЯ

ДЕТСКИЕ КНИГИ

ПОЭЗИЯ, ДРАМАТУРГИЯ

НАУКА, ОБРАЗОВАНИЕ

ДОКУМЕНТАЛЬНОЕ

СПРАВОЧНИКИ

ЮМОР

ДОМ, СЕМЬЯ

РЕЛИГИЯ

ДЕЛОВАЯ ЛИТЕРАТУРА

Последние отзывы

Слепая страсть

Лёгкий, бездумный, без интриг, довольно предсказуемый. Стать не интересно. -5 >>>>>

Жажда золота

Очень понравился роман!!!! Никаких тупых героинь и самодовольных, напыщенных героев! Реально,... >>>>>

Невеста по завещанию

Бред сивой кобылы. Я поначалу не поняла, что за храмы, жрецы, странные пояснения про одежду, намеки на средневековье... >>>>>

Лик огня

Бредовый бред. С каждым разом серия всё тухлее. -5 >>>>>

Угрозы любви

Ггероиня настолько тупая, иногда даже складывается впечатление, что она просто умственно отсталая Особенно,... >>>>>




  75  

— Куди, в кіно?

— А що тут поганого?

— Нічого… нічого.

— Знаєте що, пане? — сказала жінка. — Ви розмовляєте як комуніст! Так, сер, подібних розмов тут не потерплять, будьте певні! Нам непогано ведеться в нашому доброму старому світі. Ми люди лагідні, дозволили марсіанам завоювати нас, навіть пальцем не поворухнули — чи не так?

— Ось цього я аж ніяк не можу збагнути, — мовив Еттіл. — Чому ви так зробили?

— Від щиросердя, пане, ось чому! Отак і затямте собі: від щиросердя. — І вона пішла шукати собі іншого залицяльника.

Еттіл зібрався на силі — треба написати листа дружині. Поклавши папір на коліна, він старанно вивів: “Люба Тілло…” Але тут його перервали: над вухом хтось забряжчав у бубон. Він підвів голову й побачив маленьку, схожу на передчасно постарілу дівчину, бабусю з круглим зморшкуватим личком.

— Брате, — закричала вона, обпалюючи Еттіла вогнистим поглядом. — Чи ти знайшов спасіння?

Еттіл випустив ручку, схопився на рівні.

— Хіба мені загрожує небезпека?

— Страшна небезпека! — заволала бабуся, стрясаючи бубоном, і подивилася на небо. — Ти потребуєш спасіння, брате мій, ти гинеш!

— Здається, справді так, — затремтівши всім тілом, сказав Еттіл.

— Ми сьогодні вже багатьох порятували. Я сама врятувала трьох ваших марсіан. Це ж чудово, хіба ні? — і вона широко осміхнулася.

— Мабуть, так.

Вона підозріливо подивилася на Еттіла. Нахилившись до нього, таємниче прошепотіла:

— Брате, а ти хрещений?

— Не знаю, — прошепотів у відповідь він.

— Не знаєш?! — скрикнула вона й високо підняла бубон.

— Це щось схоже на розстріл? — запитав він.

— Брате, — мовила бабуся, — ти потонув у злі й гріхах. Я тебе не звинувачую, тебе так виховали. Я бачу, ваші марсіанські школи жахливі — зовсім не вчать вас істині. Вас розбещують брехнею. Брате, якщо хочеш бути щасливий, тобі треба охреститися.

— І тоді я буду щасливий навіть тут, у цьому світі? — запитав Еттіл.

— Не вимагай одразу всього, — відказала вона. — Тут задовольняйся малим, бо є інший, кращий світ, куди ми всі підемо.

— Той світ я знаю, — сказав Еттіл.

— Там спокій, — мовила вона.

— Так.

— І тиша, — вела вона далі.

— Так.

— Там молочні ріки й кисельні береги.

— Либонь, так воно і є, — скрушно погодився Еттіл.

— Т всі радіють.

— Я бачу все це, як зараз, — мовив Еттіл.

— То кращий світ, — сказала вона.

— Куди кращий, — відповів він. — Так, Марс — велика планета.

— Ти що, пане, глузуєш із мене? — Бабуся аж скинулась і мало не пожбурила в Еттіла свій бубон.

— Та ні! — Еттіл збентежився й розгубився. — Я думав, ви говорите про…

— Та вже ж не про ваш гидкий Марс, пане! От такі, як ти, й кипітимуть вічно в казані, і вкриються виразками, і зазнаватимуть вічних тортур…

— І справді, Земля — місце не дуже приємне. Ви дуже точно її змальовуєте.

— Пане, ти знову глузуєш із мене! — розгнівалася бабуся.

— Hi… Hi, вибачте мені. Це все від мого неуцтва.

— Гаразд, — сказала вона. — Ти поганин, а погани всі невиховані. Ось на, візьми цей папірець, приходь завтра за цією адресою, тебе охрестять, і ти знайдеш щастя. Ми співаємо хором, маршируємо, голосно розмовляємо, і коли хочеш почути наші сурми та барабани, приходь. Прийдеш?

— Спробую, — непевно відказав він.

І вона пішла геть, б’ючи в бубон і пронизливо співаючи на все горло: “Щастя моє вічно зі мною!”

Ошелешений Еттіл знову взявся писати листа.

“Люба Тілло! Уяви лише, я наївно думав, ніби земляни зустрінуть нас гарматами й бомбами. Але ні! Я жорстоко помилився. Тут немає ні Ріка, ні Діка, ні Джіка, ані Беннона, нікого з тих славних хлопців, котрі самостійно рятують цілу планету. Зовсім не так.

Тут живуть біляві роботи з рожевими гумовими тілами; вони ніби справжні, але й трохи неправдоподібні, живі, але все роблять, наче автомати; ціле життя живуть у печерах. Мають неймовірно широкі derrieres.[25] Очі непорушні, застиглі бо вони тільки й знають, що дивляться кіно. Ніякої мускулатури — розвинені лише щелепні м’язи, адже вони безперестанку жують гумку.

І такі не окремі люди, моя люба Тілло, а вся цивілізація, в яку нас кинули, наче пригорщу зернин у величезну бетономішалку. Ніхто з нас не виживе. Нас погубить не їхня зброя, а їхня гостинність. Нас знищить не ракета, а автомобіль…”

Хтось відчайдушно закричав. Тріск, гуркіт. Тиша.

Еттіл підхопився. За парканом, на вулиці, зіштовхнулися дві машини. Одна була напхом напхана марсіанами, в другій було повно землян. Еттіл знову взявся писати.


  75